Тема козацтва є надзвичайною важливою при обговоренні ідеї й концепції системних змін для України. Як уже не раз наголошувалося в попередніх статтях, козацтво традиційно було провідною верствою, власне становим хребтом українського суспільства. Якраз у ролі станового хребта суспільства українське козацтво й покликане стати головною рушійною силою системних змін. Без відродження козацтва як станового хребта українського суспільства самостійна, суверенна, незалежна і успішна Україна не відбудеться.
Українізація, піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства, відродження національних традицій і звичаїв просто неможливе поза відродженням українського козацтва як станового хребта. Це пояснюється тим, що саме козацька домінанта визначає український менталітет. Про це знають навіть тібетські лами-мудреці.
Саме на козацтво зав’язане таке явище, як характерництво, а останнє, в свою чергу, обумовлює такі засадничі для української культури, українських національних традицій і звичаїв, а отже для організації суспільства, встановлення суспільного ладу, способу урядування та процесів націєтворення й державотворення чинники, як Воля, Дух, Духовність, Лицарство, Шляхетність і Аристократизм.
Українська національна ідея, до формування якої найближче підійшов Тарас Шевченко («В своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), також пов’язана із козацтвом. Втілення в життя цієї ідеї може забезпечити лише відродження козацтва як носія національних традицій і звичаїв.
Суверенітет українського народу, обраного ним суспільного устрою/ладу/порядку, способу урядування, національна безпека і оборона чи не найбільшою мірою залежить саме від козацьких традицій.
Засади українського «державотворення» передусім обумовлені козацькими традиціями. «Бездержавність», тобто самобутній, унікальний спосіб організації життя й урядування в українському суспільстві, що її наші супротивники вважають слабкістю, нездатністю до державотворення української нації, історично трималася, тримається, а отже — й буде триматися лише на козацьких традиціях.
Звичай (з великої букви) як основний закон буття, як конституція українського народу, історично визначав традиції, звичаї і обряди, і носієм Звичаю задовго до появи історичної козацької державності XVI—XVII століть було козацтво. Історичну козацьку державність дуже добре охарактеризаував Броніслав Фастівець, який пише:
«Всі найбільш відомі у писаній історії українські гетьмани були вихованцями христової церкви. Тому їхній сформований церковною освітою світогляд і переконання є феодальними. Це завжди суперечило одвічним традиціям вільного способу життя і самоурядування нашого рідного народу. З електоральної довіри козацького товариства вони користали переважно заради реалізації власних амбіцій. Лише якась частина їхнього сумління була почерпнута впливами виховання у традиціоналістичному етнокультурному середовищі рідного народу, і лише у цій частині вони можуть бути авторитетами для національно-визвольного прозріння українського суспільства» (див.: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=779924096157044&id=100024183816340).
Тому має рацію Б. Фастівець, наголошуючи, що «в принципі маємо покладатись лише на збережений у надрах Національної козацької Віри і Звичаєвості одвічний традиціоналізм вільного способу життя і самоурядування, який маємо видобути із питомих, і тому священних передань Історії рідного народу».
***
В іншому своєму тексті ось як Б. Фастівець пише про появу українського козацтва як явища в період, визначений істориками як доба феодалізму, через яку пройшли практично всі народи Євразії:
«Феномен українського козацтва – це потужна спроба відродження прадавньої старожитної дорабовласницької Руси після загибелі ранньофеодальної державності варязької династії киїських князів в обставинах панування світового феодального ладу.
Дивовижну картину спостерігаємо у світовій історії на зламі раннього і середнього середньовіччя: У всьому світі, здавалось би безроздільно, панує брутально-насильницький феодальний громадсько-політичний лад, добігає свого кінця ранньофеодальна загарбницька державність продажної варязької династії київських князів, а традиціоналістична давньочеркаська Русь-Україна робить потужну спробу відродження в обставинах домінуючого дрімучого феодалізму, вже забутих у світі, традицій свого питомого, ненасильницького по відношенню до корінних народів, дорабовласницького державного ладу і відично-православного варново-родоладового суспільства звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством під політичним і збройним захистом національної добровольчої військової верстви, суверенного права рідного народу творити свій питомий громадсько-політичний лад за власними уподобаннями. Це і є феномен руської козаччини та її унікальної державності, відомої під назвою Війско Запорозьке».
Звісно, що історичне українське козацтво середньовіччя виникло не на порожньому місці. Воно явило себе світові як продукт русів-українців як етносу, його традицій і звичаїв, суспільного устрою і способу господарювання нашого народу. Зовсім невипадково це сталося тоді, коли почали формуватися держави у теперішньому розумінні державного будівництва і державного права. І це була досить успішна спроба опору русів-українців тим державотворчим процесам, які наприкінці XVII та у XVIII столітті спричинилися до повного контролю держави над громадянином, індивідом, а потім спричинилися до виникнення авторитарно-тоталітарних устроїв у 20-му столітті з диктаторськими режимами.
Поява козацтва як спроба зберегти традиції самоорганізації суспільства, безумовно, непокоїла ті держави, які формувалися за рубежами козацької вольниці з її суто республіканськими формами правовідносин, урядування, безпеки та оборони. Отож ті, хто упродовж віків контролював або намагався контролювати Україну, передусім ставив собі за мету приборкати і контролювати українське козацтво.
Польща вигадала таке явище, як «реєстрове козацтво». Подібні підходи до приборкання козацтва демонструвало Кримське ханство як колись могутній політичний гравець у причорноморському регіоні. Московія спробувала різні способи приборкання українського козацтва, які виявилися неуспішними. І тоді вона пішла на знищення козацтва, на руйнацію козацьких «місць сили».
Завойовуючи Русь-Україну, Московія прагла спочатку знайти спільну мову з українським козацтвом, потім приборкати його і зрештою знищити. Це було успішно зроблено упродовж другої половини XVII — XVIII століття, тобто менше, ніж за півтори сотні років. Кінець XVIII й усе ХІХ століття пішло на те, щоб підкупити козацьку старшину, надавши їй дворянські титули й звання, а отже й високий статус у російському імперському суспільстві. Більшість рядових козаків купилися на участь у спеціальних козацьких воєнізованих формуваннях, які стали складовою частиною імперських збройних сил.
Внаслідок саме такої руйнації Московії вдалося не тільки приборкати козацтво, але й використати войовничість козацького духу на свою користь через створення псевдокозацьких формувань, на що й купилися численні нащадки українських козаків, пішовши на службу російському царатові. Козацькі полки й дивізії стали частиною імперської воєнної машини, яка завойовувала Москві нові території. Тепер це псевдокозацтво Москва використовує у своїй війні проти України, причому по обидва боки фронту.
Відродження українського козацтва в незалежній Україні не вийшло за рамки дозволеного російсько-радянською імперською владою. Етнографізм став визначальним фактором численних козацьких товариств і організацій. Мілітарна ж потенція українського козацтва не пішла далі масової моди на виникнення безлічі «отаманів», «полковників», «генерал-хорунжих», «гетьманів» без власне козацького війська, полків, куренів чи сотень. Звичайно ж, таке «козацтво», свого часу дозволене російською імперською, а потім і компартійно-радянською ідеологією, яке знайшло для себе живильний ґрунт і в незалежній, але все ще радянській Україні, апріорі не може стати становим хребтом українського суспільства й силою, здатною очолити системні зміни в Україні.
Саме тому ми закликаємо до створення якісного нового Всеукраїнського Козацького Руху, який поставить за мету відродження українського козацтва через очищення його від «шароварщини» і «генеральщини», через відродження Духу, Віри і Звичаєвості та одвічного традиціоналізму вільного способу життя і самоврядування, про які нам нагадує Б. Фастівець, закликаючи освоювати спадщину Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, І. С. Нечуя-Левицького, Івана Франка, Юрія Федьковича, Лесі Українки та інших провідників нашої духовної культури, зокрема й тих наших сучасників, які докопуються до першоджерел.
На сьогодні найбільшою перешкодою для успішного українського націєтворення й державотворення є радянський суспільний устрій з його авторитарно-тоталітарними порядками й адміністративно-командним способом урядування, нав’язаний Україні Московією.
Б. Фастівець справедливо наголошує, що на відміну від Російської імперії та й інших країн Заходу, «Русь-Україна ніколи не мала аутентичного рабовласницького, феодального, капіталістичного і тоталітарно-комуністичного ладу, хіба що під гнітом іноземного поневолення». Він же нагадує нам, який суспільний лад найбільшою мірою відповідає інтересам і устремлінням українського народу: «Питомий звичаєвий громадсько-політичний лад Руси-України – родоладово-варнова республіка звичаєвих самовряних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством під політичним і збройним захистом добровольчої національної військової верстви».
Звідси пан Фастівець підводить і до думки про те, який спосіб урядування найбільшою мірою відповідав би прагненням волелюбного українського суспільства: «Старожитна руська держава справді існувала як ненасильницька по відношенню до власного народу, родоладово-варнова, відично-православна, і ніяким чином не феодально-християнська, держава звичаєвих самоврядних громад з копною правосвідомістю і вічовим народоправством, політично і збройно захищена добровольчим аутентичним лицарством. Звідси ж і шукаємо відповіді на питання яким саме має бути справжній гетьман Руси-України».
До речі, професор Микола Чубатий у книжці «Огляд історії українського права» (Київ, 1994), аналізуючи середньовічні першоджерела та державне право Русі-України, наголошує на засадничому значенні звичаєвого права у суспільному устрої життя українського народу.
Українське національне відродження, як воно проявилося упродовж ХХ століття, незважаючи на його переважно стихійний характер, дає нам кілька важливих явищ:
Українська революція 1917-1921 років мала кілька спроб державотворення: УНР з Центральною Радою на чолі, Гетьманат Павла Скоропадського, Директорію Симона Петлюри і анархістську республіку Нестора Махна. Звернімо увагу на те, що республіка Н. Махна сформувалася на теренах, колись контрольованих Запорозькою Січчю, і протрималася довше, ніж будь-яка інша спроба українського державотворення. При цьому, республіка Махна не ідентифікувала себе козацькою, але за природою своєю була козацькою. Гетьманат Скоропадського, формально оголошений як козацька традиція, насправді був спробою утвердження класичної монархії та диктатури і по суті не мав нічого спільного з козацтвом.
Друга Світова війна також відкрила вікно можливостей для прояву феномену козацтва. Звичайно, були традиційні ще для Російської імперії козацькі військові формування як у складі Червоної армії, так і німецького Вермахту. Але традиції справжнього українського козацтва проявилися в організації Поліської Січі під проводом Тараса Бульби (Боровця), які стала предтечею Української Повстанської Армії. Поліська Січ упродовж досить тривалого часу контролювала кілька адміністративних районів на Волині. Сталося, однак, так, що козацьку традицію витіснила україноцентрична за своїм духом, але авторитарно-тоталітарна за своїм характером Організація Український Націоналістів. У цьому нічого дивного немає: Друга Світова війна по суті була війною між авторитарно-тоталітарними режимами, і українська ідеологія, яка протистояла їм, не могла бути нетоталітарною. Отож можемо лише констатувати, що козацька ідея не спрацювала.
Крах комуністичної ідеології наприкінці 20-го століття спричинився до втрати монополії КПРС і відтак до розпаду СРСР з його авторитарно-тоталітарним компартійно-радянським режимом. Ухвалення Деклараціїї про державний суверенітет, а потім і проголошення Акту про державну незалежність України створили умови для виникнення численних козацьких товариств і організацій, завдяки яким наплодилося чимало гетьманів, генерал-хорунжих, полковників, отаманів, кошових та інших козацьких чинів, що в масі своїй, за великим рахунком, не мають відношення до устроєвих традицій справжнього українського козацтва. Водночас козацтво активізувалося і як видовищно-розважальний бізнес, який певною мірою виконує освітньо-просвітницьку функцію, репродукує обрядово-ритуальні дійстава, але практично не виконує ні націєтворчої, ні державотворчої місії, оскільки козацтво не усвідомлює себе становим хребтом сучасного українського суспільства.
Очевидно, цю ситуацію можна виправити через свого роду перепис нащадків козацьких родів, через обнулювання (перезаснування, перереєстрацію, переформатування) існуючих козацьких товариств і організацій, перелічених вище звань та посад, і формування якісно нового Всеукраїнського Козацького Руху. Хай у цей громадський Рух спочатку прийдуть нащадки українських козацьких старшинських та звичайних родів, які засвідчать свою зацікавленість у відновленні й розбудові козацького стану в українському суспільстві. Коли ж сформується ініціативне ядро цього Руху, очевидно, буде сенс створити свого роду приймально-ревізійну комісію, яка розгляне можливість прийняття до Руху тих чинних козацьких товариств та організацій, які очистяться від «шароварщини» й «генеральщини» та готові будуть до втілення в життя місії і завдань українського козацтва як станового хребта українського суспільства.
Очевидно, саме тоді реалізується й ідея безполкового і безсотенного козацького полковника Б. Фастівця, задекларована ним у такий спосіб:
“Цим феноменом народ Руси-України дієво протестує і застерігає проти глобального ідеологічного блуду у вигляді нових авторитарних світових релігій і гуманітарного громадсько-політичного збочення людських спільнот на користь режимів брутального політичного насильства, одночасно пропонуючи світовій спільноті національних Вітчизн самостійно творити і прокладати свої самобутні шляхи сталого безкризового розвитку. Ось таким є один з потужних реальних виявів Всесвітньоісторичної місії народу Руси-України, та його національного характеру. Чи не варто уважно придивитись і прислухатись до голосу національного традиціоналізму корінного народу Руси-України з його одвічними традиціями відичного світогляду, Віри-Звичаю та вільного способу життя, артільного господарювання, виробництва та нехрематистичної економіки і самоурядування під політичним і збройним захистом добровольчої національної військової верстви?!”
Це — той напрямок, у якому має розвиватися і наукова думка українських інтелектуалів, яка поки що обмежується збиранням козацьких артефактів та констатацією історичних фактів, подій і явищ без актуалізації історичного досвіду й випрауювання концепцій побудови успішної України, а також та царина української науки, яка забезпечить історико-теоретичну, методологічну й організаційно-управлінську підготовку українського суспільства до системних змін, втілення цих змін у життя через створення потужного громадського Всеукраїнського Козацького Руху. Цей Рух разом із Рухом за Українізацію України, Рухом Світового Українства та інших якісно нових громадських об’єднань об’єднаються у Всеукраїнський Фронт Системних Змін, у надрах якого народяться якісно нові україноцентричні ідеологічні політичні партії, здатні очолити втілення в життя ідеї системних змін через підготовку Всеукраїнських Установчих Зборів, випрацювання концепції нового ладу, нової Конституції України й установлення нового способу урядування.
Володимир Іваненко
Український Університет
Український Університетський Клуб
31 липня — 13 жовтня 2020 р.
