Чи для українців історія менш важлива, ніж для росіян?
Поки ми чухаємося, в Росії вийшов указ про «Основи державної політики Російської Федерації в галузі історичної просвіти». Детальний розбір змісту — в колонці на Локальній історії, як завжди, в коментарях. А тут зазначу лише найважливіший пункт: «питання, пов’язані з реалізацією державної політики у сфері історичного просвітництва, можуть розглядатися на засіданнях Ради Безпеки Російської Федерації та Державної Ради Російської Федерації». Нагадайте, коли в останній раз історичні питання обговорювалися РНБО? Чи історія для нас менш важлива, ніж для росіян?
Поява такого документа ідеально вкладається в загальну траєкторію розвитку російської держави від авторитаризму до тоталітаризму. В авторитарних країнах влада є головним гравцем на полі публічної історії, хоча терпить наявність інших акторів. В тоталітарних країнах держава є єдиним актором, а опоненти зазнають репресій. Підготовка до повномасштабного вторгнення в Україну якраз і супроводжувалася в Росії знищенням будь-якого організованого спротиву в історичні політиці, а саме вторгнення стало останнім поштовхом до відродження в РФ радянських практик. Стали реальністю «піонерія 2.0», єдині підручники в школах, «науковий путінізм» («Основи російської державності) та багаторічні тюремні строки за неправильну трактовку історії («реабілітацію нацизму» чи «дискредитацію армії»). Незалежних від держави історичних організацій більше не залишилося. Природно, прийшла пора розробити дорожню карту з управління всім цим багатством – і це перша причина появи «Основ історичної просвіти».
Друга причина – продовження наступу на останню непідконтрольну владі територію, тобто Інтернет. Саме тому указ так багато уваги приділяє контролю над цифровим простором і створенню альтернативних платформ. В ідеалі російська влада планує унеможливити отримання вільної інформації з Мережі так само, як це давно неможливо зробити з медіа, а віднедавна – з книг. І тут варто очкувати на серйозні обмеження, а то й заборону багатьох західних платформ – від Вікіпедії до, в перспективі, Ютубу. Сюди ж відноситься і посилення загального наступу на молодь – історичні гуртки, вал пропагандистської літератури, «збільшення ролі сім’ї» тощо.
Третя причина – посилення контролю над вченим світом. Як і в радянські часи, історики мають бути слухняними провідниками політики партії, популяризаторами владних ідей серед широких народних мас. «Єдина методологія викладання» убезпечить вчених від різноманітних ухилів. Спілкування з іноземними колегами буде суттєво обмежене, публікації на Заході, можливо, взагалі заборонені. А для імітації наукових досліджень всередині Росії буде створена окрема організаційна та інформаційна інфраструктура.
Ну, і четверта причина – апаратна боротьба Медінского за місце новітнього доктора Гьоббельса. Примітно, що в указі перераховані всі види історично-пропагандистської діяльності, окрім пошукової роботи. Це – поляна міністра оборони Сєрґєя Шойгу, і її зайняти Мєдінскій поки не зміг.
В кінцевому підсумку указ засвідчив наявний стан речей (історія – виключний державний ресурс під особистим контролем Путіна) та накреслив шлях на майбутнє (тотальна наукова ізоляція та посилення пропаганди). Все це свідчить про підготовку Кремля до перебування у стані обложеної фортеці на десятиліття вперед.
Що ж до України, то може, і наші можновладці колись усвідомлять, що історія має значення, і почнуть вкладати більше грошей в науку в Україні та популяризацію нашої історії на Заході.
Інакше російська візія минулого так і пануватиме в світі.
Сергій Громенко
Від Українського Університетського Клубу:
В Україні починають чухати потилицю лише після того, як у Москві проявлять якусь ініціативу, що стосується й України. Така давня, ще радянська, а то й давніша традиція…
Новообраний упʼяте президент РФ Путін своїм указом розпорядився посилити роль історичної просвіти як політичного інструменту впливу на російське суспільство. Це нововведення Кремля перетворює російський історичний міф монополію в царині історичної освіти і просвіти.
Хоч це далеко не перший захід Москви в царині історії Росії та СРСР, лише на третьому році війни РФ проти України, в Україні звернули увагу нв цю проблему й почали чухати потилицю.
Не політичне керівництво держави, не Академія наук і не Міністерство освіти та науки, а окремо взятий журналіст і історик Сергій Громенко, який, до того ж, представляє Український інститут майбутнього, більше відомий як УкрАінскій інстітут будущєго.
Коли в останній раз історичні питання обговорювалися РНБО України? Чи історія для нас менш важлива, ніж для росіян? Ось запитання, які озвучує С. Громенко.
Цікаво, чи почують його в РНБО, в НАНУ, в МОНі?..