Його «героєм» став старший науковий співробітник Музею української діаспори Віталій Огієнко
Про плагіат
Мені надіслали книжку Віталія Огієнка на рецензію. У розділі про призвідців Голодомору на місцях я побачила свої вже опубліковані ідеї, припущення, концептуальні підходи, і навіть цілі речення без посилання на мене. Спочатку я не вірила своїм очам! У книзі є плагіат робіт Наталя Романець й Оксани Кісь. Я у прекрасній компанії!
Я звернулася до пана Огієнка, і він навів безліч виправдань – від «мені ніхто не підказав» і «такий формат книги», до «але Вас згадано у списку» загальної літератури до розділу і «я завжди так дивно пишу». Вишенькою на торті було «ось у березні я запросив Вас написати анотацію на книжку, якби погодилися і прочитали тоді, не було би такої прикрої ситуації зараз». Потім пішли повідомлення «давайте домовимося» і просто пасивно-агресивні про те, що я обрала не ту людину для «політизації» і він мене не боїться тощо. Я не відповіла на жодне повідомлення.
Я вирішила прочитати інші роботи автора, щоб перевірити, чи не сталася прикра помилка. У своєму розділі до чудової колективної праці «Радянське «я» і радянське «ми» між ідеологією і реальністю» автор розглядає, як стаханівський рух був частиною політики упокорення на прикладі Марії Демченко, Надії Заглади і Паші Ангеліної.
Саме цих стахановок беру за приклад у своїх статтях і виступах про призвідниць у докторській дисертації. Можливо, це збіг. Так само збігаються більшість джерел, якими я послуговуюсь, і використовує пан Огієнко. І висновок про участь стахановок у колективізації і Голодоморі як у мене, і навіть, як і я, наводить для ілюстрації кількість жертв від голоду в селі Старосіллі, де жила Демченко.
Ті самі сторінки, ті самі джерела. На відміну від автора, я наводила ці цифри для демонстрації результатів Голодомору в селах, де ці стахановки були в активі і згадують про власний досвід обшуків. Автор не знайшов таких згадок у спогадах і вважає цифри невеликими (!). Але ж це лише встановлені імена в мартирологу.
З моєї поїздки до Старосілля кілька років тому я дізналася, що жертв було набагато більше. А під час поїздки до села Високого, де жила Заглада, я дізналася, що Надія справді була ідейною учасницею. У розділі автор сумнівається, що «так можна охарактеризувати політичні погляди не зовсім освічених дівчат». На момент колективізації Заглада була сорокарічною багатодітною вдовою. Є й інші помилки. Я побачила перефразування слів О. Абарінова без посилання (дивіться друге фото).
Я не знаю автора особисто. Плагіат – це не політизація. Плагіат – це плагіат. Одразу після неприємного «відкриття» мене підтримали українські колеги і це важливо для мене. Дякую. Це також свідчить, що плагіат вже не толерується. До посту додаю фото початку довгої порівняльної таблиці, над якою я зараз працюю.
Дарія Маттінглі
* * *
Болісно… Найболючіше, це коли щось дуже негарне виходить від тих, кого вважав своїм колегою, однодумцем. З Віталієм Огієнком брав участь у декількох наукових та публічних заходах, присвячених темі Голодомору. Останній із них — у листопаді 2023 р. Прислухався до його досліджень. Здавалося б, Віталій однодумець — і як науковець, і як людина.
Аж тут — плагіат, перекручення — і без жодної згадки у тексті тих, чиї наукові знахідки використовує!
На додаток до цього — означення “істориком” плагіаторки та фальсифікаторки О. Стасюк. Причому — в одному переліку з Джеймсом Мейсом, Робертом Конквестом, Станіславом Кульчицьким, Шейлою Фіцпатрік. (Владислав Пилипенко, я бачив Ваш пост щодо можливості розмови про це. Якщо хтось до цього часу посилається на Стасюк як на історика, то це означає як мінімум цілковиту толерантність до плагіату. Як на мене, про щось серйозне наукове з такими людьми дискутувати просто неможливо). І це при тому, що навіть змістовно, тобто відповідно до його тексту, більше підходять справді історики.
А ще він так перекрутив розповідь Дарії Маттінглі (Daria Mattingly) про “ряд типологій учасників і учасниць масового насильства і геноцидів”, що його слова заперечувальники злочину Кремля можуть використовувати як аргумент для однієї зі своїх улюблених фальсифікацій про те, що українці самі себе знищували.
Про подібне у своєму пості написала Оксана Кісь: “До слова, у книжці є й розділ про жінок і дітей в умовах Голодомору, що фактично є примітивним переказом (вибіркові тези з надмірними спрощеннями) моїх власних ідей та висновків”.
Щось схоже можу сказати я про розділ “Голодомор та українське національне питання”, який замість того, щоб стати одним із ключових у демонстрації геноцидного характеру Голодомору (нагадую, що Голодомор — це геноцид українського народу, геноцид проти українців як національної групи) перетворився просто у набір якихось фактів, які до геноциду майже не мають стосунку. Ну, і “спрощення”, які перетворюються на неправдиві твердження — у цьому розділі теж наявні.
Я не писав би цього посту, якби Віталій і далі фактично не захищав би своє “право” на плагіат. Але він захищає.
І від цього ще болісніше.
Геннадій Єфіменко
* * *
Черговий випадок плагіату в українському науковому середовищі. Історик Віталій Огієнко, якого я особисто не знаю, але чомусь уважав його професійною та порядною людиною, мабуть, головно через теми, які він досліджує, вкрав працю кількох (а можливо, й більше) інших людей, яких я знаю краще чи гірше, але теж уважаю професійними та порядними, зокрема Дарії Матінглі та Оксани Кісь. Цією ганебною дією він зруйнував свою репутацію і водночас мимохіть підтвердив їхню.
Прикро, що ця хвороба далі вражає українських науковців. Приємно, що Дарія, а потім інші окрадені науковиці, прилюдно заявили про крадіжку й відкинули намагання крадія її якось виправдати чи принаймні применшити. Сподіваюся, що колеґи одностайно підтримають окрадених і зроблять крадія небажаним у порядному товаристві. Особисто я в разі зустрічі не подам йому руки, а поки що викреслю з френдів.
Володимир Кулик
Від Українського Університетського Клубу:
Щонайменше один раз на рік в Україні виникає плаґіаторний скандал. Більшим і серйознішим, ніж обговорення в інтелектуальному середовищі, і то переважно у вигляді базару, справа рідко коли завершується ефективними наслідками для зловмисників. І плагіатори продовжують своє безтурботне псевдонаукове життя…
При цій нагоді в першу чергу згадується імʼя академіка і один час навіть віце-президента НАНУ історика Володимира Литвина. У не менше гучний скандал потрапив літературознавець і літературний критик Дмитро Дроздовський. Наші читачі, звичайно, назвуть і інші випадки, які так і залишаються по суті безкарними.
Очевидно, що серед головних причин плаґіту назвуть те, що в університетах України або зовсім не викладають курс основ наукових досліджень, або викладають його на дуже низькому, ба навіть примітивному рівні, і наукова доброчесність напевно взагалі не обговорюється.
Списування курсових і дипломних робіт у вишах є звичним явищем, яке не тільки засуджується бодай формально, а навіть і заохочується існуванням по суті легальних (неприхованих) фабрик для продукування цих робіт на замовлення.
Не так і давно при КНУ імені Тараса Шевченка існувала фабрика для виготовлення на замовлення цілих дисертацій і наукових статей. Після скандалу її прикрили без порушення кримінальної справи. Такий бізнес продовжує процвітати в інших формах.
Це скріншот з учорашньої електронної пошти. Ми зараз намагаємося докладніше ознайомитися з цим бізнесом, знаємо уже ім’я і прізвище людини, яка за цим стоїть, і обов’язково опублікуємо про це окрему статтю.
Плаґіат і підробка курсових і дипломних робіт, як і дисертацій та монографій, виникли не самі собою. Цьому передує явище «на рівні трави» (grassroots) — банальне і, здавалося б, невинне списування в загальноосвітніх школах, де, звісно, ніхто не говорить про те, що списування є злочином.
Законодавство, а відтак і правоохоронна система, на жаль, ще не додумалися прирівняти списування до злочинів типу кишенькових крадіжок. Так само і плаґіат у науці не знайшов належного місця у Кримінальному та Адміністративному кодексах, як це давно зроблено у цивілізованих країнах світу, де за плаґіат увʼязнюють на тривалі терміни (відомі випадки засудження на десять і дванадцять років).
Відповідні зміни в законодавстві України, безумовно, дисциплінували б людей інтелектуальної праці, схильних до реферативного мислення та до плаґіату. Цього не роблять з тієї причини, що Міністерство освіти і науки, НАНУ і університети не проявляють такої ініціативи.
Не треба також забувати, що плаґіат по суті є одним із проявів корупції, яка просякла усе українське суспільство, а також про природу цієї корупції, обумовлену традиціями радянського суспільного устрою, встановленого більшовиками. Плаґіат і заавторство були частиною життя і функціонування компартійно-радянської номенклатури.
З огляду на це, плаґіат як явище залишатиметься незнищенним в Україні доти, поки вона продовжуватиме залишатися в радянській системі координат і поки не здійснить системних устроєвих змін, повернувшись до українських національних традицій і звичаїв, коли ми відновимо звичай жити по совісті.
Володимир Іваненко
До теми:
Post Scriptum:
ОБГОВОРЕННЯ ПЛАҐІАТУ ЯК ЯВИЩА… ФБ (чи хто там?) розглядає як «збір чутливої інформації» та загрозу «кібербезпеці». Ну, хто сумнівався б?!
