Обговорена у нашій публікації «НОВИЙ ПЛАҐІАТНИЙ СКАНДАЛ В УКРАЇНІ» ситуація вийшла з берегів власне наукової дискусії у площину популярних публікацій, і в цьому відношенні є показовим є погляд Наталі Старченко на позицію Дарії Маттінґлі. Сергій Громенко виводить обговорення на рівень «структурного плаґіату», що його один із коментаторів визначає як ерудицію.
* * *
Я хочу щиро подякувати кафедрі історії НаУКМА у видавництві Дух і Літера — упорядникам колективної монографії «Радянське “я” і радянське “ми” між ідеологією і реальністю» Tania Borodina та Martin-Oleksandr Kisly за сміливість, професіоналізм і швидкість реакції на плагіат у статті Віталія Огієнка в даній збірці. Я захоплююся їхньою витримкою, принциповістю та порядністю. Вони одразу визнали, що у збірці є стаття з плагіатом, і вирішити питання миттєво і коректно. Це надихає на боротьбу з плагіатом в українській академії. Їхня підтримка безцінна.
29 червня пан Огієнко захопливо анонсував свою статтю про стахановок: “Стаття — наукова, але сюжет, який я розкриваю настільки незвичайний (я гарантую, що нічого подібного ви не чули і не читали) і якоюсь мірою все ще актуальний, що вирішив тут його популярно переказати”. Далі пан Огієно переповідає про встановлену мною участь стахановок у Голодоморі як своє відкриття. У тому ж порядку і з тими ж прикладами і джерелами, що і я у своїй статті на Україна Модерна (2019) і в розділі у збірці The Burden of the Past. History, Memory, and Identity in Contemporary Ukraine. Bloomington: Indiana University Press за редакцією M. Głowacka-Grajper і Anna Wylegała (2022).
Я мала необережність згадати про моє дослідження на одному вебінарі під час пандемії, де цією темою одразу зацікавився пан Огієнко. Але у своїх статтях я не встигла викласти усі знайдені дані та аналіз досвіду Заглади, Ангеліної і Демченко. Тому пан Огієнко робить прикрі помилки і нічим не підкріплені інтерпретації. У другій половині статті він буквально притягує частину про стахановок за вуха до власне своєї роботи з травми. Ця частина написана як художня література.
І структурно, і концептуально і стилістично ця стаття слабка. Немає критичного огляду хто ще займався темою (тоді б зʼявилися дослідниці Марина Вороніна і я), як і посилань на нас. Так наукові статті не пишуться.
Я додаю скріни таблиці з плагіатом, який я одразу помітила.
Дарія Маттінґлі
* * *
От намагалася не встрявати в розмову про плагіат Огієнка, але все воно розрослося до таких масштабів, що почало регулярно потрапляти мені в стрічку. Побачила те, що Могилянка визначила як плагіат у статті Огієнка, на сторінці Daria Mattingly, і це мене трохи подивувало. Бо ці приклади загалом не є дуже показовими як для плагіату.
Сказала авторці, що для підтвердження плагіату треба шукати виразніші шматки:
“Шановна пані Даріє, з величезною повагою, як людина з геть іншої сфери науки хотіла б уточнити певні речі. Тут позначено жовтим значно більше, аніж підпадає під поняття “дослівно”. До всього, передати інформацію про посаду і місце роботи певної особи різними словами неможливо. Також не знаю, як сказати про походження якось інакше, аніж “походив із бідної родини”. Розумію, що час рекорду, здійсненого Стахановим упродовж 5 годин 45 хвилин — не є суто Вашою знахідкою. Мені здається, що доказ плагіату все ж має бути ґрунтовнішим і беззаперечнішим”.
На це була відповідь:
“звісно, це далеко не всі приклади. Речення про Стаханова — це зі статті Абарінова. Тут проблема набагато ширша — у даній науковій статті переказується моя опублікована стаття 2019 року, за тим же порядком і з тими ж трьома прикладами, з тим же вибором джерел та аргументацією, а потім автор каже що це його оригінальне аргументоване відкриття про те що стахановки брали участь у Голодоморі, і до нього цього ніхто не виявив. Автор був на вебінарі, де я про це розповідала, зацікавився темою. Це плагіат.”
Моя відповідь була:
“мені здається, що саме про це треба говорити, тому що приклади плагіату, які наводяться, радше підважують обвинувачення, аніж служать доказом плагіату”.
Далі спробувала розвести теми плагіату і вимоги до популярної літератури, які геть не мусять містити примітки, але чомусь пропав мій коментар зі стрічки, на який дискутантка відповіла: “так, ми говоримо про різні речі”. Бо мій коментар починався зі слів: “Ми говоримо про різні речі”. В ньому я говорила, що казус Огієнка — це одне, а розмова про популярну літературу — це інше, що Грицак, Плохій чи Наталя Яковенко, пишучи свої нариси (без приміток), теж так чи так використовували чужі роботи. Це не робить їхні роботи плагіатом. Тому давайте про Огієнка окремо, а про правила писання популярної літератури — окремо”.
От на це Дарія вивалила отакий пасаж:
“я погодилася, що про це треба говорити, а не про те, що це не показові приклади плагіату. Ви погодилися, що у науковій статті Огієнка був плагіат. Щодо використання моєї класифікації з дослівним переказом у популярній книжці —це плагіат. Для багатьох моїх колег в Україні і для усіх моїх колег тут, на Заході — це плагіат. Ніхто з поважного товариства і людей з доброю репутацією таким не займається. Виправдовуючи плагіат Огієнка неіснуючим новим форматом де можна копіювати все що завгодно, Ви принижуєте багатьох українських вчених, які незважаючи на війну, економічні перепони і плагіат отаких огієнок, виводять українську науку на якісно новий рівень. Мені дуже шкода, що Ви займаєтесь виправданням плагіату. Надалі розмову продовжувати не варто. Мені не є відомими причини, з яких Ви вибілюєте очевидний плагіат, але справи кажуть краще за слова. Прощавайте”.
Мені довелося написати:
“слухайте, те, що Ви зараз робите, звинувачуючи мене в захисті плагіату — це взагалі виходить за межі припустимого. От за таке до суду позивають взагалі то — за образу честі. Принаймні я напишу про це неподобство на своїй сторінці. І прощатися не буду, бо Вам доведеться відповідати за свої слова”.
От що це? Це нормальний спосіб вести дискусію, обливаючи іншого брудом, тому що він уточнює певні позиції і не в усьому з тобою згодний? Це нормально????
Подаю посилання на допис Дарії, але без частини моїх коментарів, які десь випарувалися. Принаймні мені чомусь не вдалось їх знайти. Знайшлися коментарі, але довелося перейти на інший комп. Все гаразд.
Наталя Старченко
* * *
На тлі війни чутно чимало розмов про необхідність дати голоси тим, хто їх зазвичай немає. Як людина для якої близькі соціалістичні погляди, я в цьому питанні песиміст, чи то пак реаліст. Рівність – штука якої дуже важко досягти, зокрема і в академії – науковому середовищі. Голоси мають різну силу в залежності від обставин – доступу до ресурсів, а для нашої країни часто в силу знаходження в центрі чи на периферії.
Зовнішні грантові програми, університети і фонди, які шукають співпраці звертають свої погляди на той чи інший університет просто в силу його розташування у столиці, великому місті. Такі обставини не є суто українською історією, і можуть бути притаманні так званим «країнам Заходу». Але, є одна важлива відмінність між ними і країнами пострадянського, а почасти постсоціалістичного простору.
Перевага «Західних» країн в існуванні певних правил, наявності професійної етики, умовах, які можуть захистити представника академії де б вона/він не працювала(в) – у великому університеті в столиці, чи маленькому закладі на периферії.
Інтелектуальна праця визнається важливою, а її результати безумовною власністю авторки(ра).
Знецінення своєї/чужої праці доволі типова історія бідних суспільств. Інтелектуальної праці це стосується може в першу чергу, бо довгий час порівняння з тими, хто працює «по-справжньому», тими ж шахтарями, ніколи не було на її користь.
Є багато прийомів якими користуються ті, хто знецінює: це міг би зробити кожен; ти ж не вважаєш себе настільки розумним, що ти вперше про це написав; про це не можна написати іншими словами. Тим самим людям часто не спадає на думку, що в такий спосіб вони виховують комплекс меншовартості в собі, заражають ним тих, хто працює поруч. Здебільшого про це говорять як про системну проблему, де перша прогалина з’являється чи не в дитячому садку, і вже точно у школі.
Історія з плагіатом, яка нещодавно сколихнула українську академію почасти теж про знецінення. Хоча, у випадку плагіату є більш чіткі формулювання, бо банально мова йде про крадіжку інтелектуальної власності. Знову таки, в нашій системі освіти і науки – це багатоступенева проблема – толерування плагіату в школі, в університеті, нарешті в академії. Тексти різного рівня компілюються, або просто переписуються, щоб вийти під чужими іменами. Зрідка виринають прецеденти осуду, найгучніші із політичним забарвленням – дружина міністра, міністр. Прецеденти, які на жаль не заклали тренду.
Кейс з оприлюдненим плагіатом історика Огієнка і реакцією на нього двох видавництв – «Віхола» та «Дух і Літера», достатньо показовий. Він стався через співпадіння певних обставин. Жертвами плагіатора стали активні дослідниці, які мали голос. Зокрема, Дарія Маттінглі, яка перша заявила про крадіжку, має позицію в британській академії. Вона, як і Оксана Кісь, ще одна з тих, хто підняв голос, є доволі активними в публічному полі, мають добру комунікацію з багатьма колегами. В той же час, навіть для них перший етап боротьби виявився напрочуд непростим.
І справа не в позиції Огієнка, кандидата наук і старшого наукового співробітника музею, який заявляє, що професія для нього хобі, і не в його спробах робити скляні очі на очевидні факти, не у відвертій зневазі до нібито ж колег по цеху, з якими можна просто «домовитись» і питання плагіату буде знято. Навіть не у сексистських випадах, на кшталт підтриманого «жарту» про «боротьбу у багнюці» із дослідницею, чиї тексти поцупив. Спійманий на гарячому він намагався захищати себе в той спосіб, який мав за прийнятний у власному досвіді.
Важче зрозуміти десятки людей, які цілком в дусі постправди почали доводити, що «все не так однозначно». Цей принцип стосовно політичного дискурсу засуджується як неприйнятний, але у випадку, ні, не академічної дискусії, а очевидного факту багаторазового плагіату, в популярному та науковому текстах, він толерується навіть людьми з академії.
Нещодавно, у двох розмовах із дослідницями, які представляють французьку та канадську академії, стосовно цього випадку, обидві категорично заявили мені, що плагіатор безперечно мусить буквально змінити професію. Я міг тільки вимушено посміхнутись у відповідь. На жаль, в нашій академії плагіатор цілком може розраховувати на розуміння з боку одних, підтримку інших і сподівання, що доволі швидко все затихне. А поки робити вигляд, що нічого не сталось, і планувати наступні «дослідження». Мотиви тих, хто закриває очі, підтримує чи розповідає про неоднозначність певно різні. Але, приводять до одного наслідку – правила лишаються незмінними, а люди у професії зневіреними.
Так, сьогодні з подивом побачив, що одна з кращих і найвідоміших дослідниць української ранньомодерної історії Наталія Старченко вирішила з’ясувати у соцмережах із Дарією Маттінглі, чи слід так прискіпливо шукати плагіат, коли мова йде про популярну книжку. Мені важко збагнути, що штовхає відому авторку серйозних академічних досліджень на шлях «розуміння» плагіатора. Бо нота «неоднозначності», яка постає в такому обміні думками, дає голос плагіатору вчергове шанс заявити, що всі такі, і в кожному тексті подібного «греблю гати».
Доречі, типовий прийом однієї, знайомої всім в Україні пропаганди – не буває порядних, всі так чи інакше мають справу із брудом. Питання тільки про домовленості і приховування, якщо мова йде про «своїх».
І найгірше, як на мене, що жертвами в такій ситуації стануть навіть не відомі дослідниці, які мають ресурс себе захистити. Жертвами стануть дослідниці(ки) початківці, які будуть сприймати ситуацію як беззмінну. Постраждають дослідниці(ки) в регіонах, які не мають гучних імен, не відвідують зібрання великих асоціацій, не бувають на телебаченні, але тим не менш мають відчуття професійної етики і тяжко працюють над своїми оригінальними дослідженнями.
Я знав чудового дослідника в Харкові, який тільки махнув рукою, дізнавшись, що буквально його дисертація була захищена під чужим ім’ям. Він не мав ресурсу боротись і довести свою правоту, не мав голосу, щоб докричатись до академії. Як би він написав про це пост у соцмережах, його б не помітили мас-медіа, і вподобали б хіба близькі друзі. І хтось би написав, що така вся система, і цього не змінити.
На щастя, історія з плагіатом на темі Голодомору поки зруйнувала звичні сценарії, і сотні людей з української академії, журналісти та публічні діячі об’єдналися у своєму ставленні до крадіжки інтелектуальної власності. Це ще не вирок суду, але це очевидна демонстрація того, що українська академія нічим не гірша за наукові кола країн того простору, на інтеграцію в який ми не лише очікуємо, але і рухаємось щодня. Рухаємось завдяки важкій праці чесних дослідниць(ків). І як образливо бачити, що припущення про «неоднозначність» з боку тих, хто має голос, знову дозволяє підіймати голову тим, хто ніяк не хоче визнати своєї провини, і дає шанси тим, хто перетворює очевидну ситуацію на погане циркове шоу.
Артем Харченко
* * *
Це буде довгий, непопулярний і почасти неприємний пост, але.
Широко обговорюваної у вузьких колах книжки про Голодомор я не читав, тому писати про наявність в ній плагіату не буду. Напишу про те, що стосується і турбує мене особисто.
Що таке “плагіат”, ми можемо дискутувати, але в законодавстві є визначення, яким керуватимуться в судах. А от що таке “структурний плагіат”, і де та межа, за якою звинувачення в ньому унеможливлює популяризаційну роботу?
Процитую: “Науковець, який вже має чималий досвід, пише не лише без прямих цитат і належних посилань на вже оприлюднені праці, але навіть не згадує у тексті імен тих, чиїми результатами дослідницької праці наповнює книжку, видану під власним іменем. Як це назвати? Усі, хто має вищу освіту, без зусиль розпізнають у цьому плагіат – прямий (коли чужий текст копіюють без змін або з мінімальними стилістичними змінами) і структурний (коли чужі ідеї, способи аналізу, лінію аргументації, теорії, висновки, доведені факти чи віднайдені унікальні джерела представляють як власні)”.
Ну от дивіться – я більше року майже щотижня пишу нон-фікшн тексти з середньовічної історії Криму. Почав від хозарів, зараз дійшов до Джанібека. Ясно ж, що я не можу бути академічним дослідником в усіх цих темах, отже, мушу використовувати чужі напрацювання. Добре, коли джерела оцифровані чи існують паралельні посилання – я їх завжди перевіряю і майже завжди знаходжу якусь лажу (необов’язковий приклад з цього тижня: один академік, дослідник світового рівня взяв шматок джерела про 1344 рік і поєднав із джерелом про 1346/47 рік, не вказавши дату, я ледь не подумав, що йдеться про одну й ту саму подію). А коли існує лише один автор із єдиним посиланням на одне джерело в усій історіографії – як тоді уникнути запозичення його фактів і висновків? А з якого рівня починаються факти, на які не треба посилань – як-от “Дніпро впадає в Чорне море”?
Ви скажете – посилатися в тексті. Ну коли мова йде про монографії, то ок. А коли про статті на сайтах, причому інформаційних, а не наукових, як-от на Крим.Реалії. Ну не робимо ми приміток і бібліографії в кінці. Правда – от такий “оригінальний формат” (приклади в коментарях, прочитайте їх перед тим, як висловлюватися). А якщо почати згадувати імена чи назви робіт посеред статті чи, тим більше, вести полеміку аргументами – то тоді й ті 0,5 читачів, які відкрили матеріал, до кінця не дочитають. Звичайним людям потрібні готові висновки, а не дебати про достовірність джерел.
От і виходить, що суто за формальними ознаками я видаю чужі ідеї, способи аналізу, лінію аргументації, теорії, висновки, доведені факти за свої, хоч насправді це не так. Але ж не посилаюся і не згадую – і це теж правда. Тож мене цікавить, чи й мені колись не пред’являть таких звинувачень?
АПД. А коли в ефірах гості переказують журналістам не лише свої думки, але й консенсусні уявлення інших експертів чи загальновизнані факти, а послатися в принципі не можуть – що тоді робити?
Як на мій хлопський розум, всі сторони тієї справи (автор, критики та видавництва) мали б зустрітися в суді, щоб дати раду із поняттям “структурного плагіату”. Верховна Рада навряд чи скоро внесе зміни в закони, а проблема нагальна, і особисто мені потрібне чітке розмежування плагіату та популяризації.
Вибачте за увагу.
Сергій Громенко
Від Українського Університетського Клубу:
Під усіма трьома записами в соцмережах розгорнулося активне обговорення. Особливо цікавим, на наш погляд, є дискусія під записом Сергія Громенка.