Усихає мозок інтелектуальної еліти України
З Києва надійшло повідомлення, що видавництво «Наукова думка», засноване 1922 року, припиняє роботу. Закриття видавництва обумовлене процесом оптимізації, яку проводить Національна академія наук України. Закривається також і однойменна книгарня на вулиці Терещенківська у Києві та онлайн-магазин видавництва.
Докладну інформацію про НАН України можна знайтм на її сайті. Стисліше при НАНУ радимо прочитати у Вікіпедії: Національна академія наук України, а також Установи НАН України. НАНУ — це майже 25,000 (двадцять пʼять тисяч) працівників, а також сотні установ та орґанізацій.
Радянська влада перетворила НАНУ на громіздку науково-номенклатурну структуру. Подібні науково-номенклатурні структури є, звісно, в РФ та в інших країнах пострадянського простору, але ви не знайдете їх у країнах цивілізованого світу.
У тому, що НАНУ почала оптимізуватися ліквідацією свого видавництва, є своя логіка: навіщо це наукове видавництво, якщо немає чого видавати й перевидавати?
Якщо справді немає чого видавати, очевидно, оптимізацію НАНУ можна й треба було б почати із зачищення кадрового складу, позбуваючись ялових наукових співробітників (головних, провідних, старших, молодших із ступенями докторів і кандидатів наук та без оних) укупі із плодовитими плаґіаторами. На жаль, інформації про такі зачистки в НАНУ інформації немає.
Зверніть увагу на явно роздуті штати Президії, відділень, реґіональних центрів НАНУ, які не дають, та і в принципі не можуть давати, реальних наукових результатів, але пожирають величезні кошти.
Якщо справді немає чого видавати, очевидно, оптимізацію можна і треба було б спрямувати на численні інститути та інші установи НАНУ, які одержують фінансування із державного бюджету, але не відпрацьовують цих коштів, просто проїдаючи їх.
Оптимізацію на рівні інститутів, мабуть, можна й треба було б спрямувати на ліквідацію інститутів і лабораторій, які створювалися під конкретних осіб — не видатних учених, а синів компартійно-радянських чинуш найвищого рівня. Ревізія напевно покаже, що множинність академічних інститутів, наприклад, у галузях фізики, механіки, хімії, біолоґії та інших наук обумовлена не так науковою доцільністю, як намаганням зберегти теплі місця для ялових учених мужів або осіб, які взагалі не мають відношення до науки.
Упродовж десятиліть за радянської влади Академія наук була своєрідним міністерством науки, незалежним від міністерства освіти, в структурі якого працювала своя Академія педагоґічних наук, тепер відома як НАПНУ. Тепер формально начебто освіта й наука опинилися під дахом одного міністерства, але НАНУ і МОН продовжують існувати в паралельних світах.
Одно обʼєднує ці дві складові однієї інтелектуальної царини — вони продовжують жити і розвиватися в радянській системі координат. Як і за радянської влади, вони звертають свій зір догори до Офісу Президента України, де й досі витає незримий, але відчутний дух Центрального Комітету Компартії України.
Хоча директив і завдань для освіти й науки звідти давно уже не спускають, наука й освіта України за роки незалежності так і не навчилися жити власним розумом і повною мірою проявляти свою інтелектуальну потугу.
Цим, мабуть, і можна пояснити співвідношення між інтелектом рівнем тих, хто вибирається на вершини політики й займає ключові позиції у владних кабінетах, та тих, хто займає управлінські висоти освіти й науки в НАНУ, в галузевих академіях та вишах. Одні гідні других і навпаки.
Якщо президентові через надмірне завантаження ручним управлінням «ніколи мислити стратегічно» (це такий хитрий спосіб визнання браку стратеґічної візії), так само й очільникам науки та освіти бракує інтелектуального потенціалу не тільки для просування нагору стратеґічно важливих ідей, але й для усвідомлення власної інтелектуальної місії.
Упродовж трьох десятиліть діяльність незалежності України НАНУ була скована інтелектуальним потенціалом Бориса Патона, який зажив собі визнання й авторитету не так своїми власними талантами, як славою свого батька та умінням прислужитися найвищим компартійним бонзам, а потім і президентам України.
Українобайдужий, Б. Патон правив наукою за радянською інерцією. Йому і в голову не приходило трансформувати НАНУ в україноцентричний аванґард інтелектуальної еліти України і зробити все, щоб наука справляла потужний вплив на політику та урядування й стала ініціатором і рушійною силою системних устроєвих змін. Це й стало причиною більшості проблем України й українського суспільства.
Дуже цікавий і промовистий факт: у складі президії НАНУ працюють два академіки — Сергій Пирожков та (майже девʼяностолітній) Володимир Горбулін, які в різні періоди обіймали посаду директора Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), на якій вони мали чудову можливість проявити свою стратеґічну візію розвитку України, але не проявили цього. Як перший директор, С. Пирожков задав інерцію розвитку НІСД як установи для підготовки аналітичних довідок та звітів для президента України та його апарату (адміністраці адміністрації, секретаріату, офісу). Чи можуть ці стратеґи на старості своїх років оптимізувати діяльність НАНУ відповідно до викликів, які постають перед Україною й українським народом? Чи може НАНУ завдяки їхнім зусиллям авангардом української інтелектуальної еліти й рушійною силою системних устроєвих змін в Україні?
У тій же президії НАНУ працює академік Василь Кремень, президент НАПНУ, а перед тим завідувач профільного сектору ЦК КПРС у Москві. Чи може сприяти будь-якою мірою україноцентричній оптимізації НАНУ заміна компартійної краватки на вишиванку, що в ній любить фотографуватися колишній компартійний функціонер, який абсолютно нічого не зробив для сутнісної українізації освіти на посаді президента НАПНУ?
Звісно, таким оптимізаторам невтямки, чим загрожує українській науці в цілому й НАНУ зокрема ліквідація єдиного в Україні академічного видавництва. Передусім це — знищення корпусу редакторів і коректорів наукової літератури як інституту. Їх не замінять редактори-коректори універсальних видавництв, а тим паче видавництв-ФОПів. Це — також унеможливлення академічних видань (окремих книг і багатотомників із науковим апаратом — академічними передмовами і науковим апаратом) в принципі. Такі видання не під силу універсальним видавництвам та ФОПам.
Можемо також сказати: прощавайте, енциклопедії, словники та інші підготовлені авторитетними авторами й вивірені фаховими редакторами видання.
Збереження національного академічного видавництва вартувало б вивільнених коштів через закриття чи обʼєднання одного, двох чи й кількох академічних інститутів, а таких у структурі НАНУ чимало. Але ж хіба наукові стратеґи, які ніколи не вивчали історію науки й техніки, які дбають лише про збереження місць свого сидіння та власної зарплати і які в принципі не переймаються стратеґією розвитку України на тривалу перспективу, думають про це?!