Як «Слуги» переписують історію України
У соцмережах активно обговорюють підручники з історії України для загальноосвітніх шкіл, які щойно появилися друком посеред навчального року і які викликали занепокоєння в учителів історії та академічних істориків. Нижче подаємо підбірку найцікавіших публікацій. Ми охоче опублікуємо статті для продовження дискусії, спеціально написані для нашого ресурсу.
1.
Я хочу поділитись своїми роздумами про новий підручник для 11 класу з історії України. Автори Галімов, Гісем, Мартинюк. Та ні, не хочу я ніякого хайпу. Просто мене турбують деякі речі. І є цілий ряд питань до Міносвіти.
Наприклад, чому нові підручники для 11 класу почали дітям роздавати у кінці березня. Випускникам через два місяці склалати НМТ, а тут їм з таким “тадааам” пропонують нові теми для вивчення.
Чому ці підручники я не можу знайти онлайн — а ті, що знаходжу, відрізняються матеріалом від того, що дали моїм учням у їх школах?
І що мене найбільше гнівить — це те, що підручник завершується 2024 роком.
Дивіться, у нас, насправді, між істориками є своєрідна домовленність — ми не обговорюємо професійно події, яким менше 5 років. Бо минуло занадто мало часу, ми ще не є об’єктивними, не всі наслідки можуть бути очевидними.
А якщо говорити про Україну — так такі “молоді” події є ще неймовірно тригерними.
А ще влада, яка керувала державою у 2020 році і далі — досі при владі.
Отже, у 11 класі ми тепер вчимо не тільки ковід, але і історію повномасштабної війни. І це дивна ситуація — обговорювати з дітьми події, учасниками яких були ці ж самі діти.
Важко говорити про Ірпінь з дітьми, які тікали звідти у 2022 році і бачили підрив дамби. Важко говорити з харківськими малюками, особливо із Салтівки. Діти з півдня переважно мовчать і нічого не коментують.
Весь цей матеріал проходить по всіх їхніх тригерах. У багатьох дітей загинули або поранені батьки, багато хто воює. Мені з ними навіть 2014 обговорювати не просто, а тут — Буча 2022го.
А тепер увага, зараз буде найбільш скандальна частина допису. Бо я не розумію, за якими критеріями обирали, про що говорити, а про що — ні.
От наприклад, ви всі прекрасно пам’ятаєте НЕ підготовку до війни. Пам’ятаєте, як з осені 2021 всі бігали, хвилювались, нервували через чутки. Як активізувались ТРО, скільки було навчань. І яка спокійна була влада — із шашликами, планами на Великдень… а День Єднання пам’ятаєте? Як закликали не поширювати паніку. Як не була проведена евакуація (хоча б дітей!) з прикордонних територій, не закуплені ліки, майже повну відсутність укриттів.
У підручниках про це ні слова.
А варто, насправді, про це говорити, якщо вже ми піднімаємо на поверхню 2022 рік. І дітям варто запитати — а на їхню думку, враховуючи весь наш нинішній досвід, що треба було тоді робити?
Також я не бачу сенсу обговорювати військові дії без карт. Ну тобто, якщо ви вже кажете дітям про Гірське і Золоте біля Лисичанська, про Кремінну, Попасну і Рубіжне, про Гуляйполе і Батурин — покажіть, де це.
Ми, дорослі, орієнтуємось у цих назвах, бо ми в них варимось всі ці роки. Ми знаємо, хто такі Deepstate, наші рідні воювали на дуже різних напрямках, ми роками читаємо звіти про те, що і де відбувається у межах кілометру.
Діти цього не робили. І для них всі ці назви — ну… просто назви.
Про атласи і чути не хочу — їх треба додатково купувати. І навіть так, я ще не бачила атласи з цими темами у продажу. Ну і атласи у нас гівняні, так, тут я епітетів можу не підбирати.
І знаєте, якщо вже обговорювати цю війну — то я б хотіла її обговорювати з точки зору людей. Бо ця війна про нас, про наші цінності, втрати, переоцінку себе, зміну світогляду.
Я б хотіла прочитати у підручнику хоч одну історію про убитих цивільних і митців у окупації — хоча б про Володимира Вакуленка. Та Боже, у нас зараз стільки проєктів, які намагаються розповідати про це — а у підручнику тиша.
Розкажіть про волонтерів. Чому у темі про 2014 рік про них говоримо, а тут тиша? Хіба “повернись живим” не зробили чудо? Назвіть імена найвідоміших людей або фондів, які доклали значні зусилля, аби врятувати країну у цьому вільному падінні.
А ще я хочу почитати по військових. Наприклад, про Залужного. Чому єдина згадка про нього — це маленька фотографія і все? Дмитро Марченко врятував Миколаїв і він заслуговує більше, аніж 1 речення. Або ж Да Вінчі — він би був класним натхненням для підлітків, а я жодного слова не знайшла про нього. І ще багато інших. І не сухі біографії, а класні моменти, які б оживили наших героїв, зробили б їх… не персонажами, а людьми.
Мало місця у підручнику? Ну не соромтесь додавати QR-коди. Матеріалу цікавого вагон.
У мене багато думок за ці нові теми. Більшість із них — сумні. Але все це зводиться до питання, яке я порушувала ще на початку допису. Для чого писати про це зараз? Куди ми поспішаємо?
Чому у 2025 році діти на іспиті повинні здавати матеріал про 2024? Чому підбір матеріалу саме такий, чому ми говоримо про одних людей і мовчимо про інших, чому опис нашої війни перетворився на сухий текст про “ті були там, ці були тут, тут побились, тут відступили, тут наступали”? Чому мовчимо про не підготовку до війни?
Так, можна сказати “Марія, ви ж історик, а обговорюєте наразі підручник на емоціях!” Ну а ви і вибору не залишаєте. Нагадую, зараз 2025 рік, а я вчора дітям описувала атаку ЗСУ на Курщину. Не тому що хотіла, а тому що так треба тепер.
Описи цих нових тем — ну… не прямо погані, ні. Але вони розчаровують. Бо можна було б інакше. Зовсім інакше. І щось мені підказує, що з цим треба звертатись до міністерства, ніж до авторів.
А, і так. Друзі, пишіть про своє життя у нотатках, щоденниках, записниках. Занотовуйте, що вас дивує, радує, ваші спостереження про цю війну.
Бо потім вам і вашим дітям запропонують зовсім інший погляд на вашу історію.
Марія Воротило
***
2.
Я уважно дивилася всі дві з хвостиком години вчорашньої розмови між авторами підручника з історії для 11 класу за редакцією Олександра Гісема, Олександра Мартинюка й Акіма Галімова та, як було озвучено на початку зустрічі, їх «опонентами», серед яких історик і автор Youtube-каналу «Історія без міфів» Владлен Мараєв, учителька Марія Воротило, яка, власне, і розпочала дискусію в соцмережах, та Олександр Сапронов, історик, вчитель, книжковий волонтер. За абсолютно всіма слідкую і всіх читаю у fb. Усіх поважаю і захоплено спостерігаю за їх роботою. І ось що хочу сказати.
По-перше, я вдячна тому, кому спало на думку перевести фейсбучний срач у площину діалогу. Здається, це був саме Акім, якому пощастило взяти весь потік гейту на себе. Публічність вона така. Часом вдячна, а часом не дуже.
Бо одна справа — щедро сипати гіменце на вентилятор в коментарях і швиденько втікати, а інша — дати можливість висловитися всім причетним. Без взаємних образ, із можливістю розтлумачити контексти і озвучити думки ротом. На мою скромну думку, нам дуже бракує таких фахових розмов.
Мені цікаво було спостерігати, як напруга між учасниками в перші 20-30 хвилин, буквально на рівні фізіогноміки, у декого — до неможливості ясно висловлювати думку, поступово спала і почався обмін слушними ідеями, обґрунтування, заперечення, знову обґрунтування. Але ще цікавіше було спостерігати, якою різною була риторика в коментарях до відеостримів. Дивовижно, що кожен і кожна в цій країні знає, як потрібно викладати історію в школі. Що вивчати, а що ні. От ну всі мамкіни історики, їй-бо.
Хоча ця проблема глибша і виходить далеко за межі історії.
У нашій країні в принципі кожен знає, як і чому потрібно вчити дітей в школі. Просто тому, що кожен у школі вчився. Так, ніби це дає виключне право беззаперечної експертизи. От тільки що вчителювати, що писати підручники черга не вишиковується. І я розумію. Що перше, що друге — справа марудна і не надто вдячна.
Звідси моє «по-друге». Історія — це наука. Підручникотворення — це теж наука. Не в прямому сенсі, звісно. Але фахові дискусії навколо того, якими мають бути підручники з історії (підручники в принципі) мають вигляд значно конструктивніший, хоч і нудніший, якщо вони відбуваються між авторами й істориками (а автори підручників — це теж фахові історики, але не всі історики — автори підручників), аніж отут в пустопорожніх обурливих перепостах і коментарях-зрадоньках. Бо не нам із вами вирішувати, що вивчати, а що ні, як подавати матеріал і портрети яких подій і персоналій розміщувати на сторінках. Вже вибачайте.
А от що кожен із нас точно може робити — це говорити зі своїми дітьми, онуками, племінниками, братами й сестрами (підставте своє) про історію загалом і події новітнього періоду зокрема в тому аспекті, в якому ми вважаємо за потрібне.
Підсвічувати події, розповідати про Да Вінчі і Романа Ратушного, ходити разом на фільми і вистави, яких зараз, на щастя, немало (до речі, сходіть на «Кисневу станцію» про Мустафу Джемілєва, ідейкаа на неділю). І говорити-говорити-говорити. Про те, очевидцями чого були самі. Про Помаранчеву революцію і Революцію гідності. Про те, як яника яйцями закидали. Про мову азірова. Про стадіон так стадіон. Про злощасні шашлики.
Бо окрім того, що історія — це наука, а науку ми лишаємо науковцям, історія в широкому сенсі — це ще й те, що відбулося з нами і навколо нас. Учора, рік, десять, двадцять тому. І отут точно кожен має що сказати своїм власним дітям. Зі своєю оптикою.
Але не дітям всієї країни.
Ну давайте чесно, наші відносно сучасні історичні оптики формує далеко не лише курс історії в школі. А щонайперше всотування родинних переповідок. Моє уявлення про Голодомор, Другу світову і совєти сформував не підручник історії (того самого Гісема, до слова, на початку нульових), а численні розповіді моїх прабабць, бабць, спогадів тітоньок про їх мам і тому подібне. А лєбєдіноє озєро на всіх аж трьох телемовниках я й сама вже пречудово памʼятаю.
Звісно, ви можете слушно сказати, що не всі мають такий привілей. Не всі мають родинні історії і бабусь. Але всі мають привілей в більш дорослому віці осмислено читати, дивитися й критично осмислювати. А от критично осмислювати мала би навчити школа. На прикладах різних історичних подій. Не всіх, бо історія людства довжелезна, а історія ХХ і ХХІ століть така насичена, що абсолютно все не вкладеться в голову і не запам’ятається жодною людиною.
По-третє, хто хоч раз стикався з написанням підручників, а тим паче із друком підручників за гроші з державного бюджету, знає, який це марудний і виснажливий процес. Є авторські колективи і їх бачення. Дуже часто це бачення значно більш прогресивне, аніж ми тримаємо в руках в кінцевому результаті. Чому? Бо креатив вбивається правдонькою життя. Реаліями і процедурами. І не лише санпінами, про які говорив пан Віктор Круглов (400 грамів ваги готового продукту, лише обмежені шрифти і кольори, кількість сторінок).
Найцікавіше — далі. На етапі експертування. Бо один експерт вважає, що в твоєму підручнику надто мало вправ, які формують патріотизм і національну свідомість. Другий — що вправи методично недосконалі. А третій — що ти обрав для аналізу не те джерело. І так по колу. Потім апробація і ще десятки кіл змін. Відповіді на відповіді експертів. Інше коло відповідей на відповіді. Я не є авторкою підручників, але живу з людиною, яка їх пише, і щодня працюю з колективами, які цим займаються.
Потрібно змінити підходи до процесу, скажете ви. Можливо. Але ці підходи от лишень нещодавно були запроваджені. І добре все ж, що є експертизи, апробації разом із вчительством і учнівством, відкритий чесний конкурс.
Добре, що вчителі мають вибір з багатьох пропозицій. Бо я нагадаю, що ще якихось 11 років тому рішення про те, за якими підручниками діти мають вчитися в школі, одноосібно приймав табачник. Здається, ми про це забули.
По-четверте, і це може бути непопулярна думка, але я вважаю, що нам не потрібні підручники в принципі.
Особливо в старшій школі.
Бо найчастіше підручник сприймається як біблія. Крок вправо-крок вліво… ой ні, а в підручнику інакше! І це було виправдано тривалий час, коли світ був закритим, а володіння інформацією вважалося безцінним персональним капіталом. Наш інтелект визначався тим, скільки дат, фактів, віршів на памʼять було вкладено в голови. Але вже з добрих 20 років це ніякий не привілей.
Навколо купа джерел. І давайте чесно, за підручник тримаються вчителі, не діти. Бо сучасний підліток, яким би не було наше доросле ставлення до цього, в руках тримає підручник хіба на уроці. А поза ним раніше гуглив, а тепер йде в Chat GPT і все все в нього розпитує. А той ще й із ним говорить людською мовою. Без апломбу. Дає підживу для аналізу. Підкидає джерела і відоси. Так, щось із цього треба тричі перевірити, але факт його активного використання лишається фактом. Я не бачу останнім часом підлітків з підручником у руках. Але бачу їх бажання досліджувати.
Моя Маруся часом лишається на ночівлю в свого кузена Макса. Обидвом 14. І от одного ранку вони прибігають до мене збентежені, збуджені, явно не виспані. І розповідають, що всю ніч рилися в цифрових архівах і знайшли такеееее! Виявляється, в їх діда, затятого комуніста і людини знаної і поважної на Житомирщині, був брат. Якого засудили і стратили за шпигунство на користь польської армії. Вони завантажили документи і зранечку почали дзвонити своїм бабусям, аби розпитати, що ті знають про Ярему. Коли ті розмови точилися, в 60-х, мабуть, бабусі в буквальному сенсі під столом сиділи і слухали недитячі розмови. І виявилося, що таки лишилися в них відголоски якісь. А потім я пів дня їм розповідала, чому два брати могли мати різні політичні погляди і життєві шляхи, за що совєти засуджували і страчували, оооооо, це було кайфово!
І саме тому я вважаю, що підручник, який друкується раз на 5 років і не має шансів бути зміненим і перевиданим без наслідків чи то для держави, чи то для видавця, чи то для вчителів і дітей, має бути замінений на гнучкіші рішення. Цифрові методичні матеріали для вчителів, які б допомагали зі структурою і лишали місце вчителеві для творчості, більше пошукових проєктних активностей, які б стимулювали креативність підлітків тощо тощо тощо.
А ще ніколи, от ніколи в житті ви не знайдете підручника, який особисто для вас буде ідеальним. Бо є бачення автора, а є ваше. Бо для вас ідеали одні, а для нього чи неї інші.
Бо хтось хоче в підручнику лише фактаж, а хтось — і критичні висновки.
Хтось вважає, що в шкільній програмі має бути «Жовтий князь» Барки, хоч ти трісни, бо це наша трагічна історія, а хтось — що цей текст надзвичайно травмачутливий, важкий і незрозумілий для підлітків.
Хтось — що підручник має висвітлювати як позитивні, так і негативні дії влади, а хтось — що висновки дитина має зробити сама, у супроводі вчителя.
Мало президентів, багато президентів. І так до безкінечності. Зрештою вибір завжди робить вчитель. Дорослий, який знає своїх учнів і їх потреби, може аналізувати й робити висновки, пропонувати варіанти, залучати. А підручник — це вторинне. Якщо не ще далі.
Тому шо я хочу сказать насамкінець. Громадяни й громадянки, срімо культурніше і конструктивніше. Думка кожного безумовно важлива. І обговорення на кшталт вчорашнього важливі. Бо вони роблять ближчими людей, думки яких тут, y fb, здаються абсолютно полярними. І так відбувається пошук найкращих варіантів рішень. Так ми і те, що ми робимо, стає кращим.
А якщо ну геть прикрутило і хочеться пульнуть в когось какашкою, сублімуйте її в донати. Сходіть на ПЖ чи куди більше любите і отам не шкодуйте сил і агресії. Або пишіть підручники! Це захопливий процес!
Оленка Северенчук
***
3.
Фейки — найгірший спосіб розповіді про минуле. Особливо віктимні фейки — і це особливо виразно видно сьогодні, в день злочину рашизму у Сумах.
У моїй стрічці широко представлено обговорення підручника з історії України 11 класу, змістовне наповнення або наявність серед авторів Акіма Галімова обурило багатьох.
Учора відбулася публічна розмова з приводу цього модератором якої стала Лєна Чиченіна. Коротко про розмову – на її сторінці, а повне відео розмови тут.
Після цієї розмови навіть Марія Воротило, постом якої і актуалізувалася тема цього підручника, визнала: “Там немає грубих порушень з точки зору закону. Це треба прийняти.”
Також усім стало зрозуміло, що автором тексту був Олександр Гісем.
Якщо не помиляюся, в обговорюваному підручнику критикувалися передусім підбір фактів та інтерпретації, але при цьому самі наведені факти, наскільки розумію, були справжніми. Тобто фальшування фактів не відбулося.
Куди більше проблем з цим у підручнику з історії України того ж Гісема для 10 класу — там купа відвертих фейків та вигадок. От, наприклад — “кобзарський з’їзд” як приклад пошуку “українського націоналізму” в мистецтві.
Це приблизно те ж саме, що злочини росії 2025 року в Україні ілюструвати не ударом по Кривому Рогу чи Сумах, а вигадати удар по дитячому садочку у, скажімо, Львові, де, мовляв, загинуло близько 300 дітей. І цю вигадку, які нічим не можливо підтвердити, усім розповідати.
Адже такого роду віктимні фейки — це не лише знецінення справжніх втрат, (на тлі вгаданих реальні втрати виглядають не такими жахливими), а й надання нашим ворогам аргументів, які спростовують злочини цих ворогів. Тобто де факто (незалежно від мотивації) — це сприяння ворогу.
У чому фейк на скрині?
1) Жоден з “ідеологів ЦК КП(б)У” про кобзу чи бандуру такого насправді не казав. Такі слова могли пролунати у ході дискусії 1920-х рр., зокрема, про “гармошку” та “кобзу”, але у тій дискусії офіційно “перемогла” кобза, а навчання гри на бандурі/кобзі взагалі ввели в програму музичних шкіл. Таким чином процитоване ставлення до цих інструментів суперечило офіційній лінії ЦК КП(б)У. Тобто Гісем збрехав.
2) З’їзду не було. В сенсі “розстріляного з’їзду”. Ні в 1930, ні в 1932 чи 1934 рр. – у Гісема навіть датування фейку не вказано.
Що було — можна дізнатися з розмови Daria Antsybor з Ігорем Ходжаніязовим —зайдіть до неї на сторінку. Тобто Гісем знову збрехав, а транслюючи вигадку про неіснуюючий злочин, він ще й знецінює чи просто “забуває” про реальну трагедію кобзарів, яких справді багато загинуло чи було репресовано.
Невже нищення української культури не можна було проілюструвати справжнім прикладом, а не фейковою цитатою, яка прямо суперечить ставленню влади до бандури, та вигадкою про розстріляний з’їзд?
Якщо злочини більшовизму ілюструють неправдою, доволі легко спростовуваною неправдою — то яку мету при цьому переслідують?
Кому вигідно, щоб українці не знали про реальні злочини Кремля, а оперували спростованими вигадками?
Такого роду фейки у підручнику Гісема, на жаль, не поодинокі.
Що з цим робити? І чи слід щось робити?
*
Фальсифікація?
Нотатка про підручник з історії України для 11 класу.
Якщо Галімов нічого не писав, як стверджують деякі його захисники, але вказаний серед авторів, тобто серед тих, хто писав (текст чи методичну частину) — значить це фальсифікація.
Бо якщо лише використали відео Галімова з його проєкту “реальна історія” як джерело для ілюстрування — то для вказівки на використані джерела є інші форми згадування.
Чи все-таки Галімов автор, тобто творив підручник, а не лише свої відео в “Реальній історії”?
Геннадій Єфіменко
До теми:
Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.
Вітаю Вас!
Я опублікував важливу книжку під назвою «ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ВІЙНА: природа війни Росії проти України та стратегія перемоги України». Цей твір — не просто книжка; це заклик до дії для всіх, хто прагне зрозуміти нинішню війну. Ви можете знайти її на Amazon як в електронному, так і в паперовому форматі — https://www.amazon.com/dp/196692464X.
Для мене дуже важливо, щоб ця книжка потрапила до бібліотек університетів, коледжів, загальноосвітніх шкіл і публічних бібліотек, а також до офісів політиків, урядовців і громадсько-політичних діячів. На жаль, не кожен може придбати цю книжку собі чи в подарунок. Ось чому я запустив збір коштів на підтримку розповсюдження книжки. Ваша щедра пожертва допоможе донести життєво важливу для України інформацію до тих, хто її найбільше потребує — https://www.gofundme.com/f/help-to-distribute-prof-ivanenkos-book.
Разом ми можемо гарантувати, що це повідомлення отримає широкий резонанс. Дякую за увагу до цієї важливої справи.
З повагою,
Д-р Володимир Іваненко