1.
Розганяють у мережах звернення відомих українцям людей, які свого часу були активними в Народному Русі України за Перебудову, а відтак і в українській політиці (а деякі й досі ще активні в політиці), до преЗЄдента України, сподіваючись привести його до тями (див.: Арсен Зінченко – Зєльоному вже вказали на його ганебну роль —https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3184020491717640&id=100003291604838).
Прикметно, що жоден із підписантів навіть не намагався розібратися в причинно-наслідкових зв‘язках між тим, що відбувалося в Україні тридцять років тому, упродовж трьох десятиліть поспіль і відбувається тепер, а отже —вивчити власні уроки.
Волаючи до Зє, націонал-демократичні мудреці, схоже, не усвідомлюють, що Зеленський — вирок не тільки Порошенкові, Януковичу, Ющенкові, Кучмі, Кравчукові, але й кожному з них самих. Кожному з тих, хто з проголошенням Декларації про державний суверенітет України, не замислився над тим, яку Україну годилося б будувати, який суспільний лад встановлювати на її теренах, як готувати для цього суспільство і т. ін.
«Не на часі!» — відмахувалися вони від тих, хто закликав і спонукав їх до системних змін, тобто до повної ліквідації радянського суспільного устрою і встановлення якісно нового ладу, заснованого на українських національних традиціях і звичаях. Їм не стало розуму усвідомити це й за тридцять років, що минули відтоді.
Вони зробили все можливе, щоб зберегти радянську владу в Україні. Більше того, їхнім добре озвученим тоді гаслом було побудувати «таку Україну, в якій євреям буде жити краще, ніж в Ізраїлі, росіянам — краще, ніж в Росії», і т. д. (цитую з пам’яті багаторазово заявлене Іваном Драчем як головою НРУ). Про себе самих вони навіть не думали, вважаючи, очевидно, це самозрозумілим («за замовчуванням»). Як мені підказують, що запрограмували, висловлюючи свої наміри, те й збулося.
Спрацювали озвучені наміри. Ці наміри активно втілювали в життя Кравчук—Кучма—Ющенко—Янукович—Порошенко… Так чого ж ви хочете від Зє, який справно виконує запрограмоване на початках незалежності?!
***
Ніколи не пізно вчити уроки історії. Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, осмислювати й переосмислювати зроблене. Ніколи не пізно увімкнути здоровий глузд і братися за виправлення власних помилок.
Тоді Кравчук не був би наслідком чийогось безголів‘я, Кучма не був би наслідком безголів‘я Кравчука, Ющенко — Кучми, Янукович — Ющенка, Порошенко —Януковича, Зеленський — Порошенка… Інакше кажучи жоден наступник не був би вироком попереднику.
Радянський спосіб життя народив традицію, успадковану від Російської імперії, — бити чолом до вищих, іще вищих і найвищих сановних осіб з надією, що звідтам зійдуть (краще — снізойдут) до інтересів посполитих і дадуть їм те, чого просять, або ж — ще безглуздіше сподівання — прислухаються до волань і виконають волю чи бодай бажання прохачів. Наївні!
А от щоб звернутися до суспільства, покаятися у власних гріхах (помилках), прийти з освітою і просвітою, з україноцентричним словом Правди і Науки, підносити рівень національної свідомості й громадянської зрілості своїх же співвітчизників, згуртувати їх навколо ідеї системних змін, очолити підготовку і втілення в життя цих змін, — цього у наших мудреців немає навіть на думці.
Людям Честі й Гідності ніколи не пізно це зробити. Але нашим підписантам виходить на краще принизитися, опуститися на коліна і благати про пощаду, про милість та про що завгодно ще. Який сором!
Більше тут:
СУВЕРЕННА УКРАЇНА: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ
До тридцятиріччя ухвалення Декларації про державний суверенітет України [Заключна стаття збірки «Системні зміни — перспектива для України. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.] — https://volodymyrivanenko.com/2020/07/15/%d1%81%d1%83%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b0-%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d0%b4%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4-%d1%96-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d1%81%d0%bf%d0%b5%d0%ba%d1%82%d0%b8/.
І тут:
ЗВЕРНЕННЯ ПРОВОДУ УКРАЇНОЦЕНТРИЧНИХ СИЛ УКРАЇНИ ТА ДІАСПОРИ – Ukrainian University Club http://ukrainianuniversity.club/2019/05/05/звернення-проводу/.
2.
Мої нотатки (див. першу частину) сподівано-несподівано викликали різку реакцію з боку одного із підписантів звернення відомих українських діячів до президента України В. Зеленського.
Тим, хто розкип‘ятився з приводу мого тексту, став Арсен Зінченко, завдяки якому я, власне, й довідався про обговорюване звернення (див. тут: Арсен Зінченко — Пане Володимире Іваненко! Після Вашого… | Facebook — https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3185892758197080&id=100003291604838).
Симптоматично, що А. Зінченко не зважив за можливе чи доцільне подати посилання на мої нотатки, що важливо для тих, хто читатиме текст А. Зінченка, не знаючи, про що, власне, йде мова.
Відповідати на інвективи пана Зінченка означало б виправдовуватися перед ним та його однодумцями, серед яких є й шановані мною люди. Зрештою, що можна і чи варто відповідати на зливу емоцій, образ і жовчі, коли людина з ученим ступенем доктора наук не задумується навіть над вибором слів. Йдеться ж бо про події тридцятирічної давності, учасником яких були майже всі підписанти нинішнього звернення до президента України, і Арсен Зінченко — один із них.
Тридцять років — термін, встановлений законодавством США для оприлюднення документів, які створювалися як таємні або для службового користування. Тридцять років — це мінімальний історичний строк, коли суспільство (і передусім науковці й публіцисти) починає критично осмислювати й переосмислювати зроблене в недалекому минулому, щоб розібратися в помилках, вивчити уроки і скорегувати подальший поступ. Історія не може і не повинна бути лише хлонологією звитяг, позбавленою виявлення причин того, що завадило вийти на шлях успішного розвитку і що вивело країну на манівці прогресу.
Я дуже розумію моїх сучасників і учасників тих подій, які не хотіли б ворушити старе, а тим більше —визнавати свої помилки. Це — їхнє право. Разом з тим, це не означає, що цього права — аналізувати й оцінювати, а отже і обговорювати минуле — автоматично позбавлені інші.
Вам це не подобається? Вступайте в дискусію, але з переконливими аргументами і без емоційних надривів. Це допоможе вам і самим замислитися. Зрештою, можете залишитися при своїй думці, з упевненістю у своїй правоті. Чи буде від того користь Україні, нашій спільній справі — то вже інше питання.
Цих людей можна зрозуміти. Адже обговорення болючих питань виносить на поверхню і актуалізує факти, події і явища, які можуть бути дражливими для учасників подій, з висоти часу виявляти і проявляти те, що вони воліли б не ворушити, викреслити із свого життя й забути. Адже не кожному дано усвідомити свої помилки, визнати їх і, хай із запізненням, спробувати виправити.
Уже не раз я звертав увагу моїх читачів на те, що за десятиліття, які минули від часів ухвалення Декларації про державний суверенітет та проголошення незалежності України, жоден президент України, жоден лідер політичної сили, жоден активний свого часу громадсько-політичний діяч не зайнявся осмисленням і переосмисленням, аналізом і оцінкою того, що було зроблено за його президентства, за його керівництва партією або ним особисто.
Цікаво, що бракує свідчень про етапні події в становленні української незалежності навіть у вигляді самовихваляння. Американські президенти, для прикладу, закінчивши свою каденцію, першим ділом пишуть книжки, в яких осмислюють і підбивають підсумки свого президентства. Жоден із президентів України цього не зробив. Нічим похвалитися? Нічого сказати? Скорше — боязнь визнати свою непродуктивність.
Зверніть увагу й на те, що українські науковці й публіцисти не запропонували суспільству свій аналіз і оцінку діяльності президентів України. Ну, є по одній книжці про Л. Кучму (автор Юрій Луканов) чи В. Януковича (автор Сергій Лещенко), написаних поспіхом або із заглибленням в конкретну тему. А от осмислення президентства ім‘ярек як явища немає. Так само і з політичними силами чи окремими знаковими політичними діячами. Науковці й публіцисти не зацікавлюються ними як явищами. А скільки тут матеріалів для дисертаційних досліджень!..
Так сталося, що я спричинився до створення в мережах групи, присвяченої В‘ячеславу Чорноволу як явищу української історії та політики. Дискусії на сторінці групи актуалізували чимало надзвичайно цікавих фактів, подій і явищ, що допомогло відстороненим оком глянути не тільки на постать В. Чорновола, але й на громадсько-політичні сили, учасником яких він був, а також на те, що відбувалося й відбувається в Україні і з Україною.
Так появилася збірка моїх статей і нотаток «В’ячеслав Чорновіл як явище української історії й політики» (Вашинґтон, 2019. 196 с. —http://www.ukrainainc.com/news-views-новини-огляди/в-ячеслав-чорновіл-як-явище-української-історії-й-політики), які за інших обставин я навряд чи й написав би. Прикметно, що в обговоренні моїх статей і нотаток активну участь брали переважно люди, які з Чорноволом навіть не пересікалися, але які були зацікавлені в аналітичному (критичному) осмисленні всього, що було пов‘язане з ім‘ям Чорновола.
Ніхто із тих, хто був у вирі подій, в яких був і Чорновіл, не взяв участь в обговоренні. Єдиним, кого мені вдалося втягнути в дискусію, був мій колишній студент і прес-секретар В. Чорновола Д. Понамарчук. Його участь звелася до емоційних випадів. Приблизно такого характеру, як оце тепер продемонстрував А. Зінченко.
Я добре розумію, чому Арсена Леонідовича так зачепили мої нотатки і чому вони не протверезили його, а навпаки — додали йому злості й злостивості. Загляньте у Вікіпедію, яка докладно описує життя і діяння пана Зінченка. «Член КПРС (1975–1999), член партбюро історичного факультету Вінницького педагогічного ігституту, член парткому інституту», а потім зненацька — «член НРУ, делегат установчого з’їзду НРУ» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Зінченко_Арсен_Леонідович). Крутий віраж, чи не так? Це — те явище, про яке я кажу: лягли спати переконаними комуністами, а прокинулися націонал-демократами.
Звичайно, ми розуміємо: НРУ закроювався ініціаторами його стаорення як Народний Рух України ЗА ПЕРЕБУДОВУ. Мій найближчий друг також був секретарем партбюро факультету і членом парткому університету, активним у «Демплатформі КПРС», у НРУ та його сателітних організаціях. Він був значно впливовішим, ніж пан-товариш Зінченко, і я через нього намагався просунути в публічний простір ідею наслідування чеського прикладу (тим більше, що мій друг зустрічався колись із В. Ґавелом).
Йшлося про те, щоб зробити все для того, щоб українські націонал-комуністи, як їх почали називати, відмовилися від участі в українському державотворенні і дали змогу проявити свої таланти тим, хто не був забруднений членством в КПРС. Моя пропозиція обурила мого друга. Він сказав мені, що без їхнього, націонал-комуністів, досвіду побудова незалежної України неможлива. Цією розмовою закінчилася й наша двадцятирічна дружба.
Пишу про це, не називаючи імені (хоч його дуже легко вирахувати; тут важлива суть, а не персоналії), щоб підкреслити, наскільки складним і болючим є усе, що пов‘язане з НРУ.
А. Зінченко в цьому контексті цікавий ще й тим, що, як пише Вікіпедія, «з серпня 1992 по жовтень 1994 р.» він був головою Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни. Якраз у ті ж роки мені трапилося бути прес-секретарем УАПЦ і очолювати громадське об‘єднання «Всеукраїнський комітет захисту свободи совісті і прав віруючих» (про останній пан Зінченко, можливо, навіть і не знає). В моєму архіві, який зберігається в ЦДАМЛМ України, можна ознайомитися з масою матеріалів про регіональні релігійні битви. Наші активісти надсилали їх до мене з різних областей України. Яке було ставлення до тих боїв у пана Зінченка, я не знаю, та й сенсу в обговоренні цього питання не бачу.
А от на ключових подіях у столиці України, до яких однозначно був причетний голова Ради у справах релiгiй при Кабiнетi Мiнiстрiв Украïни, застановлюся. Йдеться про те, як ще за життя патріарха УАПЦ Мстислава почалася боротьба за впливи між різними течіями в українському православ‘ї і як перемога в тій боротьбі дісталася релігійним «націонал-демократам» на чолі з митрополитом Філаретом.
Як відомо, владика Філарет не знайшов порозуміння з патріархом Мстиславом (той не хотів навіть спілкуватися з колишнім функціонером РПЦ МП) і відтак вирішив піти іншим шляхом, ініціювавши скликання наради за участю представників УПЦ МП, яка на той час уже розкололася на «київських» (Філарет) і «харківських» (Володимир Сабодан), та УАПЦ з метою начебто обговорення перспектив налагодження мирного духовного життя України.
Нарада була досить конструктивною, її учасники ухвалили навіть меморандум і спокійно роз‘їхалися у свої єпархії та парафії. А буквально наступного дня митрополит Філарет оголосив, що то була не нарада, а… об’єднавчий собор, на якому начебто було ухвалено рішення про створення Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).
Керуючий справами УАПЦ митрополит Антоній, який очолював на тій нараді делегацію УАПЦ (не маючи благословення патріарха Мстислава), перекинувся на бік митрополита Філарета, передавши йому Статут і печатку патріархії УАПЦ (пізніше Антоній повернувся в лоно РПЦ, дістав призначення на Алтай і там закінчив свій недовгий життєвий шлях). Провідні учасники наради від УАПЦ, які підписали меморандум наради, похопилися й відкликали свої підписи.
Відтак протистояння різних православних юрисдикцій в Україні лише загострилося. До реєстрації УПЦ КП із Статутом… УАПЦ підключилися президент Л. Кравчук і Уряд в особі віце-прем‘єра М. Жулинського, який написав лист-розпорядження Раді у справах релігій зареєструвати УПЦ КП. Так появилася юридична особа «УПЦ КП», а УАПЦ втратила свій юридичний статус, патріархом УПЦ КП став митрополит Володимир (Романюк), для опіки над яким було вигадано унікальний для церковного устрою статус «заступника патріарха» (в особі владики Філарета).
Тим часом у Канаді зустрівся з Богом патріарх Мстислав. За два тижні до його упокоєння я встиг переслати йому факсом документи про те, що боротьба за права УАПЦ перейшла в юридичну площину. Помісний собор УАПЦ обрав на патріарха єпископа Димитрія (Ярему). Судова справа за відновлення юридичного статусу УАПЦ пройшла усі щаблі правосуддя і дійшла до Верховного Суду України. Там і сплив на поверхню циркуляр, підписаний Жулинським, про реєстрацію УПЦ КП. Я його бачив на власні очі, гортаючи справу під час перерви в судовому засіданні.
Події 1992–1994 років справили вирішальний вплив на подальший перебіг релігійного життя і релігійних правовідносин в Україні. Цікаво було б тоді обговорити цю тему з найвизначнішим на той час релігієзнавцем України професором Іваном Бражником — найпершим головою Ради у справах релігій при РМ УРСР, потім завідувачем сектору наукового атеїзму ЦК КПРС, а потім доцентом наукового атеїзму Московського та професором Київського університетів, генералом КДБ і особистим приятелем владики Філарета. На жаль, тоді це не прийшло мені на думку…
Згадка про І. Бражника тут невипадкова. Іван Іванович справляв величезний вплив на Філарета, і, можливо, його втручання пом‘якшило б напругу в українському православ‘ї, яка триває й досі. Очевидно, до цієї напруги додав свою лепту і А. Зінченко, який тепер, звісно, не зацікавлений у тому, щоб його рухівські діяння були критично осмислені й переосмислені. Отож і маємо в українському православ‘ї те, що маємо: хотіли як краще — виходить як завжди.
Перепрошую, що я занадто багато уваги приділив діяльності пана Зінченка. Він сам на це напросився і це заслужив, тим більше, що я шаную його таланти як історика і письменника. А от читачем моїх писань він виявився кепським.
Дякую А. Зінченкові за те, що похвалив мене за «багато корисних позицій і узагальнень», які, на його думку, «мають бути обов’язково взяті до уваги при виробленні національної стратегії українського уряду», хоч мої напрацювання адресовані не урядові, а українському суспільству, зокрема — його інтелектуальній верстві.
Неуважне й неуважливе читання моїх текстів, правда, спричинилося до того, що мої концептуальні пропозиції мій критик перевів у категорію банальностей. Узяти хоч би й ідею «якогось там» Всеукраїнського козацького руху. Читачі моїх текстів на теми козацтва (статті й нотатки про козацтво складають окрему збірку, яку я ближчим часом запропоную вашій увазі) знають, як я ставлюся до «всіляких ряджених козацьких полковників і генералів», що я пишу про «блиск і ницість» і як оцінюю роль козацьких організацій, зокрема — і «в опорі москалям», та ін.
Ключовими у моїх поглядах на козацтво є стаття «Чи не час по-новому поглянути на козацтво?» (2015; спричинена якраз тим, що я не побачив козацьких полків чи хоча б сотень серед добровольчих сил у боях на Донбасі) та моє Звернення до нащадків і спадкоємців генеральної козацької старшини, козацької старшини та українських козаків в Україні й поза межами України сущих (2018; https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1093103710829345&id=514419862031069).
З огляду на козацьку домінанту в українському менталітеті і осмислюючи козацтво як становий хребет українського суспільства, я ініціюю не якусь там банальність, а створення якісно нового громадського об‘єднання — Всеукраїнського козацького руху, завданням якого буде очищення українського козацтва від усього наносного, зокрема — від «шароварщини» й «генеральщини», відродження козацького Духу, національних традицій і звичаїв, які стануть основою якісно нового суспільного ладу, що прийде на зміну радянськиму суспільному устроєві, і якісно новому способові урядування. Саме козацька традиція уможливить зміцнення національної безпеки і оборони, приклад якої демонструє нам Швейцарія.
Біда в тому, що професор історії Зінченко дивиться на козацтво як на феномен далекої уже історії України, з одного боку, і сучасного видовищно-розважального мистецтва — з другого. Ув‘язати ж Дух козацтва з перспективами українського націєтворення й державотворення за такого підходу йому просто не дано.
Так само спрощено й примітивізовано деякі колишні компартійно-радянські номенклатурники та їхні виучні сприймають і мою ідею системної українізації України.
І останнє. Доктор історичних наук Зінченко ставить під сумнів системність і взагалі науковість моїх підходів до явищ, про які я пишу, і концепцій, які пропоную. Це — чи не перший такого роду закид на мою адресу як людині, яка віддала науці десятки років життя, яка написала ряд системних праць з теорії, методології й організації наукових досліджень, яка викладала основи наукових досліджень в університеті і яка упродовж років була заступником декана факультету з наукової роботи і координатором наукових досліджень в цілій галузі при Держосвіти СРСР. На відміну від А. Зінченка, у моїх колег та вчителів, які висували мене на роль координатора, не було сумнівів у моїй науковості й системності (професор Зінченко вигадав навіть таку нісенітницю, як «позасистемність»).
Але то таке… Я не хотів би уподібнюватися професорові Зінченку та ще деяким професорам в Україні, які в суперечках зі мною вдаються до емоційно-оціночних висловлювань, що межують із звичайнісіньким хамством. Зазвичай так роблять лише особи, яким бракує будь-яких переконливих аргументів — фактів або логіки.
Звичайно, мені не хотілося б витрачати час на оці з‘ясування стосунків з моїми опонентами й критиками. Краще б я закінчив ще одну статтю про трансформаційну місію українського козацтва або написав ще один параграф у книжку для англомовного читача… Але в цій суперечці також «щось є» позитивне: тішу себе надією, що, можливо, хоч через скандал (ну, не можуть наші люди без скандалу!) вдасться спонукати наших інтелектуалів хоч потроху тверезіти й замислюватися над тим, що ж не так у нашій славній Україні, у нашому українському суспільстві, яке багато хто давно уже здумав громадянським.
Володимир Іваненко
Український Університетський Клуб
20–21 серпня 2020 р.
