Лідерська криза в СКУ: причини і наслідки
У зв‘язку з публікацією Заяви Українського Університетського Клубу «Про кризу у Світовому Конгресі Українців та нагальність формування Руху Світового Українства» нас запитують: «Про які факти корупції йдеться мова?» (Mykola Vorotylenko), «What concrete evidence can you provide?» (Mark Rachkevych)…
Користуюся нагодою обговорити докладніше ситуацію, що склалася в СКУ і невколо нього, і заодно відповісти на запитання. Одразу хочу попередити: те, що ви прочитаєте нижче, не є розслідуванням — ні юридичним, ні журналістським. Це — мій погляд (моя опінія), мої роздуми, моє публіцистичне осмислення очевидних фактів і подій, які яскраво проявляють СКУ та його лідерів як характерне явище світового українства.
* * *
Колись, студіюючи періодичну пресу українського зарубіжжя, я багато читав про Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ). Наприкінці 1990 року, бувши гостьовим професором і вченим Мічіґанського університету, я мав нагоду зустрітися на тривалу розмову з одним із засновників і віце-президентів СКВУ професором Євгеном Рослицьким. Він спеціально приїхав із Канади на зустріч зі мною… Отже, я знаю, як і для чого засновувався СКВУ і яку місію він виконував.
Вікіпедія підказує нам, що після набуття Україною незалежності на шостому Конґресі СКВУ (1993 р., Торонто, Канада) назва «Світовий Конґрес Вільних Українців» була змінена на «Світовий Конґрес Українців», тобто із назви Конґресу випало слово «Вільних». Не знаю, хто був ініціатором відмови від, либонь, найважливішої частини спадку, але та особа напевно була провидцем: за наступні три десятиліття СКУ потроху розтрусив дух вільного світу… Сумно, але так воно є!
Процес цього розпаду почався на рік раніше, у серпні 1992 року в Києві з першим Всесвітнім форумом українців, приуроченим до першої річниці проголошення незалежності України. На цьому форумі було створено Українську Всесвітню Координаційну Раду (УВКР). Ця Рада фактично стала правонаступником Республіканського товариства зв‘язків з українцями за кордоном, яке в народі називали «товариством для боротьби з українським буржуазним націоналізмом за кордоном» (бо, власне, таку функцію воно й виконувало). З набуттям Україною незалежності це Товариство зазнало незначної трансформації — почало називатися Товариством «Україна-Світ», і його очолив співголова НРУ Іван Драч, який відтак став і першим головою УВКР. Пізніше УВКР очолювали Михайло Горинь та Дмитро Павличко, а від 2011 року її головою є Михайло Ратушний. Названі вище діячі не потребують пояснень, кому ж цікаво довідатися про них більше — Ґуґл вам у поміч.
* * *
Окремо треба сказати, що від часу заснування (1960) Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном на базі республіканського відділу радянського Комітету «За повернення на Батьківщину» діячі літератури й мистецтва (Левко Ревуцький, Юрій Смолич та ін.) були лише номінальними головами й ніколи не визначали політику Товариства. Фактично Товариством керував перший заступник голови, який був кадровим офіцером КДБ, зазвичай — з ученим ступенем кандидата наук. Офіцери КДБ очолювали відділи, в кімнати яких журналістам газет «Вісті з України» та «News from Ukraine» було заборонено навіть заходити. Думаю, що й після розпаду СРСР уже Служба безпеки України тримала Товариство «Україна—Світ» під своєю опікою. Цим, мабуть, і можна пояснити, що зв‘язки України з діаспорою — царина, інформаційний простір якої ретельно підчищений і підредагований. Ви зараз не знайдете того, що можна було знайти раніше.
Отож не дивно, що здумавши себе націонал-демократами, учорашні компартійно-радянські номенклатурники в Україні підім’яли СКУ під себе і, за радянською традицією, з колись вільних українців за межами України випестували «номенклатурну діаспору» (тільки й відмінності — випало з ужитку поняття «проґресивна діаспора»). От і вийшло, що у людей (литовців, поляків та ін.) діаспора справляє позитивний державотворчий вплив на відповідні країни, а у нас навпаки — діаспора потрапила під неґативний вплив колишньої компартійно-радянської номенклатури, що трансформувалася в оліґархію. Очевидно, це й спричинило тертя між УВКР та СКУ, але діло було зроблено. До речі, декілька років тому М. Ратушний обіцяв мені написати листа з якимись поясненнями, але так і не сподобився.
* * *
Нагадаю, що я займаюся українською діаспорою, починаючи із студентських років, як журналіст (зокрема, завідував відділом культури в газеті «News from Ukraine») і як учений (на першому конґресі Міжнародної Асоціації Україністів 1989 року я був єдиним, хто присвятив свою доповідь теоретико-методологічним і орґанізаційним проблемам дослідження української діаспори). Особливо багато пишу про проблеми діаспори й діаспорних орґанізацій в останні двадцять п‘ять років, відколи живу і працюю в США. Мої статті й нотатки на цю тематику 2020 року були об‘єднані у збірці «Світове українство — рушійна системних змін в Україні» (Вашинґтон, 2020. — 309 с.).
У низці статей, які увійшли до цієї збірки, неодноразово йдеться про діяльність СКУ та його керівництва. Цікаво, що СКУ й орґанізації української діаспори в США й Канаді, які до нього входять, відбувалися мовчанкою, тобто ніяк не реаґували на серйозні претензії до них, висловлені в моїх статтях. Мовчання, як відомо, є знаком згоди.
Що важливіше, у статтях, які увійшли до цієї збірки, —запропоновано концепцію оновлення орґанізованого життя світового українства. Це оновлення уможливить активізацію взаємозв‘язків зарубіжних українців з українським суспільством, перетворить світове українство у рушійну силу системних змін в Україні й стимулюватиме розбудову України як успішної держави. Але ж ці речі не були і не є пріоритетом для самовпевнених і марнославних очільників СКУ. Тому СКУ так і не звернув на цю концепцію увагу.
СКУ, КУК, УККА та інші орґанізації української діаспори ніяк не зреаґували й на ініціативу Будапештського формату, оголошену 2017 року. Мої статті й нотатки на цю тему також об‘єднані в окрему збірку «Будапештський формат» (Вашинґтон, 2020. — 294 с.).
Якби СКУ підтримав ініціативу Будапештського формату, ми змогли б ще на початку аґресії РФ проти України спонукати країн-підписантів Будапештського меморандуму зібратися на саміт, щоб не тільки остудити гарячу голову Путіна, а й запустити процес оновлення Договору про безпеку і співробітництво в Європі (Гелсінки-2). Ці речі також не були і не є пріоритетом для самовпевнених і марнославних очільників СКУ.
Шістсот сторінок текстів в обох збірках стосуються надзвичайно серйозних проблем захисту України від російської аґресії, її взаємин із світом, зокрема — з діаспорою. СКУ та його очільники зважили за необхідне сховати голови в пісок і не реаґувати на нові ідеї й численні закиди на їх адресу за неправедні дії і вчинки або на просто злочинну пасивність.
* * *
Розслідування Ігоря Бокого, який поставив перед СКУ та його керівництвом конкретне запитання: яким чином на посаду виконавчого директора СКУ потрапила особа з оточення В. Януковича, — так само залишається без реакції. Це — ситуація, яка мусила б викликати якийсь відгук: створення комісії для перевірки претензій І. Бокого, неґайне звільнення М. Купріянової або ж переконливу заяву проводу СКУ на захист свого виконавчого директора. (див.: СКУ, ПАРТІЯ РЕҐІОНІВ, РФ – УСІМ | UWIN, а також СКУ, ПАРТІЯ РЕҐІОНІВ, РФ — 2 – УСІМ | UWIN).
Знову спрацьовує правило: мовчання — знак згоди? Бо як можна заперечити неспростовні факти: М. Купріянова щойно після закінчення університету (у червні закінчила, а у вересні 2006 року вже) стала головним (sic!) спеціалістом секретаріату Кабінету Міністрів України у щойно сформованому (4 серпня) уряді В. Януковича, потім працювала штатною помічницею (першим номером!) народного депутата України від Партії реґіонів Леоніда Кожари і разом з ним перейшла на роботу в Міністерство закордонних справ України, була пов‘язана з іншим політиком-реґіоналом Владиславом Каськівим і раптом опинилася в Канаді, де попрацювала декілька місяців у якійсь освітній фундації і перемогла у конкурсі на посаду виконавчого директора СКУ?
Прикметно, що всі три згадані вище політики обросли корупційними скандалами й кримінальними історіями (аж до вбивства). Ґуґл вам у поміч.
Зараховуючи М. Купріянову на посаду виконавчого директора, керівництво СКУ нас переконувало, що вона перемогла в чесному конкурсі, через який проходило багато достойних кандидатів, а І. Бокий має докази, що новообраний президент СКУ Павло Ґрод тричі ламав через коліно конкурсну комісію, щоб провести на посаду саме Купріянову, і таки домігся свого. З власної ініціативи чи на чиєсь прохання або й на чиюсь вимогу?
Наше джерело в СКУ повідомило, що М. Купріяновій встановлено зарплату у сумі 100 тисяч (хай і канадських) доларів на рік. Це — середня зарплата повного професора приватного американського вишу. Із сайту СКУ довідуємося, що СКУ функціонує виключно за пожертви. Так-от, щоб утримувати лише виконавчого директора СКУ, потрібні пожертви дванадцяти ґродів (пан Ґрод жертвує на СКУ $10К) або майже півтисячі воротиленків (М. Воротиленко жертвує на СКУ до $499, ми ділимо цю суму на два — $250). Недешево, правда? Виконавчий директор — посада важливіша, ніж президент з усіма його віце-президентами. Ці витрати поверталися б сторицею, якби людина була україноцентричною (жоден «реґіонал», на жаль, не проявив себе україноцентристом), належним чином підготовлена (знання історії і сучасних проблем, бачення перспектив розвитку діаспори та її співпраці з Україною) і працювала з повною віддачею, а не обмежувалася лише участю в імпрезах та протиранням спідниці в директорському кріслі…
* * *
Подейкують, що згаданий вище В. Каськів є кумом П. Ґрода. Не знаю, бо не був присутній на хрещенні того з дітей пана Ґрода, чиїм хрещеним батьком став сумнозвісний Каськів. Цікаво, що Ґуґл саме у зв’язці з Каськівим видає прізвище Купріянов, один із них — якийсь одесит, причетний до виборчого процесу (функціонер окружної виборчої комісії), а другий — прессекретар… Ґазпрому. Такий-от випадковий збіг. Не буде несподіванкою, якщо десь вигулькнуть і вуха «Россотруднічества», зв‘язки з яким у певної частини української діаспори в Європі помітили мої колеґи.
Тут доречно буде сказати, що І. Бокий звертає увагу на те, що біоґрафічні відомості про М. Купріянову чомусь засекречені. Додам: не тільки засекречені, а й свідомо зачищені (Ґуґл часом видає відповідь на пошук «file deleted»). Хіба не цікаво?
Якщо вчорашню студентку зараховують на посаду головного чи провідного спеціаліста щойно сформованого Уряду України, напевно їй дають такий крутий зліт не просто так. Зазвичай при такій нагоді вирішальним чинником є батьки. В біографічних відомостях про свою директорку СКУ скромно мовчить про її походження, хоч у діаспорі прийнято наголошувати, чиїх батьків ми діти.
* * *
Батька М. Купріянової, за даними Кабміну й Верховної Ради України, звуть Олександром. Але Олександра Купріянова як особи, яка була б досить впливовою в оточенні Януковича, Кожари чи Каськіва (візьми, мовляв, мою дочку на роботу — не пошкодуєш), виявити не вдається.
Всезнайко Ґуґл привертає нашу увагу до декларації про доходи одного О. Купріянова, які відстежує НАЗК (Національний комітет запобігання корупції) України. У цій декларації згадується й ім‘я його дочки — Марія Олександрівна Купріянова. Ми не можемо стверджувати, що це — саме «наша» Купріянова, але це — наразі єдине джерело, в якому проявляється теоретично можливий родинний зв‘язок, яким можна було б пояснити карколомний кар‘єрний зліт простої дівчини з далекої від столиці української глибинки.
Кажу «простої дівчини з далекої від столиці української глибинки», бо згаданий О. Купріянов — скромний майстер лісу у невеличкому містечку на Волині. Але чому тоді його декларації потрапили під окуляр мікроскопа НАЗК? Невже НАЗК відстежує доходи усіх лісівників України? Та ні! Запитайте краще у Ґугла, що таке Маневичі, де, власне, й працює майстром лісу «наш» О. Купріянов, у декларації якого значиться дочка на ім’я Марія (див.: Маневичі / Маневицький район / Волинська область / бурштин – Google Search).
Виявляється, Маневичі з лісом, що його щодня обходить О. Купріянов, «прославилися» тим, що в тих лісах почалася нашуміла історія з незаконним видобутком бурштину, яка згодом перекинулася на все українське Полісся і з якою пов‘язані численні кримінальні історії міліціонерів/поліцейських, чиновників різних рівнів, урядовців і політиків України високого рангу. Подробиці добування бурштину біля Маневичів та пов‘язані з ними імена, які нас можуть цікавити, на жаль, уже недоступні: замулені пізнішими і яскравішими історіями або завбачливо вичищені з інтернету.
Отож у нас, на жаль, немає доказів, що бурштин з Маневичів міг бути тією пропозицією, від якої не могли відмовитися люди, які виштовхували М. Купріянову на самгору. Щоб розвіяти наші підозри, «наша» Купріянова зробила б добру справу, показавши, що вона походить з пристойної української родини, жодним чином не причетної до будь-яких корупційних та інших «оборудок» і що вона потрапила в оточення Януковича й Кожари, ну, зовсім випадково.
* * *
Поки М. Купріянова буде готуватися до виходу на люди із своїми поясненнями чи спростуваннями, ми повернемося до провідників СКУ, які формально займають вищі позиції, тобто до президентів і віце-президентів, і визначають політику СКУ, виступають від імені СКУ у стосунках з урядами країн компактного проживання української діаспори і, звичайно ж, із президентом та урядом України.
В українській діаспорі мені довелося не раз чути про те, що справжній СКУ з його традиціями ще від СКВУ закінчився на Адріанові Лозинському, який справді був дуже успішним, принциповим і авторитетним президентом СКУ. Я цілком поділяю цю думку, оскільки знаю про його відкритість і принциповість не з чуток, а з неодноразового особистого спілкування.
Особливо я потішився тим, що мої погляди збіглися з поглядами Лозинського, коли прочитав його статтю з нагоди завершення дипломатичної місії в США Юрія Щербака, у якій Лозинський закидав Щербакові прагнення «очолити українську діаспору». Справді, у Щербака була така ідея-фікс. Він не раз обговорював її у розмовах зі мною, і я відмовляв його від цього, наголошуючи, що діаспора дасть собі раду і без нас. Здається, мені це вдалося, хоча за Щербакових наступників владі України таки вдалося встановити контроль над діаспорою в США і напевно так само в інших країнах. Схоже, що інструментом і став СКУ на чолі з людьми, які прийшли після Лозинського.
Можу пояснити це тим, що у Лозинського було концептуальне бачення місії і завдань СКУ, чого не можу сказати ні про Євгена Чолія, ні про Павла Ґрода. Мені не вдалося знайти бодай один публічний документ, з якого можна було б скласти уявлення про їхнє стратеґічне бачення проблем і перспектив СКУ. Усе озвучене ними якесь обтічне, безлике, безпринципне. Та й біоґрафії цих діячів рясніють білими плямами, що, звісно, спричинюють усякі підозри, припущення, спекуляції, як і з тією ж Купріяновою. Але вони живуть з цим хоч би що.
* * *
Мене особливо вражає принципова безконтактність і Чолія, і Ґрода. Звичайно, можна подумати, що вони — надзвичайно зайняті люди. Але ж при цьому вони постійно присутні в соцмережах, особливо — у Фейсбуці. Поки я мав профілі у Фейсбуці, а вони були серед моїх друзів, я часто звертався і до одного, і до другого з якимись повідомленнями, постійно скидав їм у приват посилання на публікації, які стосувалися СКУ або їх особисто. Жодної відповіді, жодної реакції бодай у безсловесний спосіб від них не було. Зараз цим панам пересилають посилання на мої публікації про СКУ афілійовані зі мною структури, і так само немає ніякої реакції.
Звісно, таку закритість можна пояснити звичайнісінькою пихою. Аякже! Один — відомий у Канаді адвокат. Другий — не тільки правник, а ще й бізнесмен, власник успішної енерґетичної компанії (такого собі канадського Ґазпрому), «один із найвпливовіших у Канаді людей», як сказано про нього на одному із сайтів. Справді, подивіться, як по-панібратському він обіймає за плечі прем‘єра країни, відтиснувши своїм грубим тулубом тендітну віце-прем‘єрку (мені аж шкода Христю).
Пиха пихою, але, мабуть, є й інші причини не спілкуватися з людьми, які насмілюються сказати і вказати тобі на неправедні вчинки. Адже довести протилежне неможливо, а визнати правду бракує сміливості, хоч ти й найвпливовіший в усій Канаді чи хоча б лише у СКУ. Чи можна в такому разі говорити про концептуальність позиції СКУ і принциповість у її відстоюванні при спілкуванні, наприклад, з високопосадовцями України чи країни, українська діаспора в якій потребує пильної уваги і рішучого захисту?
* * *
Зав‘язаний на владні інститути України, а не на українське суспільство, СКУ з афілійованими з ним діаспорними орґанізаціями зайняв вичікувальну позицію, коли почався Помаранчевий майдан, а через дев‘ять років і Євромайдан.
Щодо Помаранчевого майдану стверджую це як тодішній голова Міжнародної асоціації громадян України (МАГУ), який підтримав ініціативу активістів асоціації виставити пікет на підтримку Майдану біля посольства України у Вашинґтоні через півтори години після того, як той Майдан постав у Києві. Того ж дня наші пікети появилися біля українських дипломатичних установ в інших містах США та в Канаді, а згодом і в інших країнах світу, започаткувавши масову ґлобальну підтримку діаспорою Майдану.
МАГУ цікава ще й тим, що змусила українську владу виконувати одну із найважливіших функцій консулатів України — заміну й видачу паспортів громадянам України, які живуть і працюють за кордоном (чого консульства тоді просто не хотіли робити, а тепер роблять), а також налагодити нормальний виборчий процес у закордонному виборчому окрузі (раніше правом голосувати на виборах президента чи Верховної Ради України, і тим більше — працювати на виборчих дільницях користувалися лише працівники дипломатичних установ, а тепер цим правом користуються усі громадяни України за кордоном). Можна ще додати тут, що за дуже короткий строк МАГУ зібрала й переказала в Україну 250 тисяч доларів США цільового призначення — на підтримку приватних підприємців і родинних бізнесів.
Хоча МАГУ не була конкурентом щодо будь-якої діаспорної орґанізації, саме останні, афілійовані із СКУ, зробили все, щоб МАГУ не відбулася, і вже за мого наступника діяльність МАГУ припинилася.
2013–2024 роки… Євромайдан, Революція гідності, російська аґресія щодо України (окупація Криму, руйнівна війна на Донбасі)… Чим зайняті СКУ та афілійовані з ним орґанізації? Вичікуванням, висловлюванням стурбованості і т. ін. У цей час за межами України виникають нові орґанізації, що налагоджують допомогу українським волонтерам і добровольцям: це — групи Razom for Ukraine (я консультував ініціативну групу цієї орґанізації; збереглося листування), United Help Ukraine та ін. Саме вони влаштовують масові заходи на підтримку Майдану й України.
* * *
СКУ з його афілійованими орґанізаціями та зв‘язками на рівні президентів і урядів країн чомусь не використовує свої можливості мобілізувати на підтримку України і на протести проти Росії як аґресора увесь світ, а продовжує висловлювати стурбованість. Мало того, що не підняли на захист України світ, так ще й зробили ведмежу послугу українському суспільству.
Біда в тому, що ще радянська влада заклала в підсвідомість людей неґативне ставлення до української діаспори. Це ставлення постійно підживлюється московською пропаґандою. Пасивність СКУ з його нікчемними акціями типу «Скажи ‘НІ!‘ Путіну!» замість потужних реальних справ у час таких важких випробувань нічого, крім ненависті до українців зарубіжжя, не посіяла.
З «легкої руки» СКУ і нам дістається на горіхи від громадських активістів в Україні, попри те, що ми — чи не єдиний мозковий центр в усьому світовому українстві (з українським суспільством включно), який власним коштом і дуже скромними пожертвами наших прихильників випрацював україноцентричну концепцію системних змін для України, яка складається з декількох ініціатив.
Поіменовані в цій статті очільники СКУ та афілійованих з ним орґанізацій не сподобилися підтримати цю концепцію бодай уподобаннями в соцмережах. Хіба не промовисто?!
Так само вони «підтримали» й ґрандіозні спортивні почини І. Бокого, про що краще розповість вам він сам. До речі, саме зневага керівництва СКУ до світових діаспорних чемпіонатів підштовхнула його до розслідування фактів корупції в СКУ. Очевидно, ще проявляться й інші випадки такого характеру.
* * *
Активна частина української діаспори, отже, проявилася за сферами впливу СКУ та афілійованих з ним орґанізацій, як ми вже добре знаємо, контрольованих владними структурами України. Така самодіяльність не могла не занепокоїти тих, хто прийшли до влади в Україні на хвилі Євромайдану й Революції гідності. П. Порошенко був тим президентом України, який, за перевіреними даними, наказав «глушити активну діаспору». Зрозуміло, що від цього «глушіння» СКУ, КУК, УККА та інші аж ніяк не постраждали. Більше того — їхні очільники й активісти були нагороджені орденами й медалями України.
Ця «пасивна діаспора» добре постаралася 2019 року, забезпечивши П. Порошенкові перемогу в закордонному виборчому окрузі й дуже розчарувавши, ба навіть розсердивши переможця тих президентських перегонів В. Зеленського. Але нічого, минуло зовсім небагато часу, і СКУ з усією «номенклатурною діаспорою», переорієнтувався на Зє, його очільники подалися в Україну запевнити нового президента у своїй вірності, гарно загостили його під час візитів до США та інших країн, і ось за другим разом уже Зеленський роздає їм ордени та медалі.
Тут до речі було б з‘ясувати, чому укази президентів України про нагородження українців зарубіжжя залишаються неоприлюдненими, а їхні номери ми бачимо лише на фотокопіях нагородних посвідчень, що їх самі марнославні нагороджені необачно (?!) викладають на своїх сторінках у соцмережах, щоб похвалитися не так своїми заслугами перед Україною і українським суспільством, як прихильністю до них з боку високопосадовців України. Ще більшою таємницею залишається, хто їх представляє до нагород, за які заслуги і на яких підставах. Таке враження, ніби для президента України вони — співробітники спецслужб, себто резиденти розвідки або аґенти впливу.
* * *
Що особливо вражає у цьому контексті, так це нерозбірливість очільників СКУ у зв‘язках, які вони встановлюють і підтримують з політиками й урядовцями в Україні, свідомо чи несвідомо заводячи знайомства, дружбу або й кумівство з людьми, для яких Україна й українська справа є ніщо інше, як місце і спосіб самозбагачення й марнославства. Отож і закрадається підозра, а чи щирі у своїх словах і намірах люди, які беруться очолювати СКУ, УККА, КУК та інші «старі» орґанізації української діаспори, що, можливо, уже й вичерпали себе, раз перетворюються на банальні бюрократичні структури, які продовжують жити переважно імпрезами та нікчемними акціями.
По цьому слові, давайте подивимося, з ким і як мають справу очільники СКУ в Україні та інших країнах.
Ось пресове повідомлення СКУ 2011 року:
«26 серпня 2011 р. в Києві відбулась офіційна зустріч Президента Світового Конгресу Українців (СКУ) Евгена Чолія з Президентом України Віктором Януковичем. У зустрічі також узяли участь Глава Адміністрації Президента Сергій Льовочкін, Перший заступник міністра закордонних справ Руслан Демченко і Голова комітету з економічних реформ Владислав Каськів та Президент Конгресу Українців Канади Павло Ґрод і Голова Об’єднання Українців Росії Тарас Дудко.
Президент СКУ акцентував на важливості інтеграції України до Європейського Союзу та повідомив про звернення СКУ з цього питання до високих європейських інституцій. Він наголосив, що порушення людських прав в Україні, а зокрема тиск на опозицію та невиправданий арешт екс-Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко можуть пошкодити цьому процесу, а також закликав до дотримання Україною європейської візії, що базується на принципах демократії.
Відтак Евген Чолій звернув увагу на потребу відповіді від владних структур на Меморандум СКУ про важливі питання, що стосуються України та української діаспори.
Окрім того, Президент СКУ прокоментував розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення концепції Державної програми співпраці із закордонними українцями на період до 2015 р.” та рекомендував створити дорадчу комісію щодо виконання цієї програми, яка б включала представників СКУ.
Рівнож Евген Чолій закликав владні структури України стати на захист української громади в Росії, зокрема у питанні судових розправ, спрямованих на ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії українців Росії та Об’єднання українців Росії.
Зі свого боку Президент Віктор Янукович закликав українську діаспору до співпраці для кращого майбутнього України.
В кінці зустрічі Президент СКУ передав Президенту Віктору Януковичу фільм канадського кінорежисера Юрія Лугового “Окрадена земля”, що присвячений темі Голодомору як геноциду українського народу».
Два нюанси впадають в око у цьому повідомленні. Перший: скільки запобігливості й підлещування у словах президента СКУ Є. Чолія, і це, зауважте, ув офіційному викладі. Цікаво було б послухати аудіо, а то й подивитися відеозапис, щоб мати більш-менш повне уявлення про характер цієї зустрічі.
Другий: склад учасників зустрічі. З українського боку — В. Янукович, С. Льовочкін, Р. Демченко і В. Каськів. З боку СКУ — Є. Чолій, П. Ґрод і Т. Дудко. Навіть з тодішнього (2011 рік) погляду уже було зрозуміло, що являють собою Янукович і Ко і з ким мають справу досвідчені канадські правники (російський Дудко хай поки що посиде тихо). Але канадські українці уподобилися усім іншим українцям і таки сіли з цими людьми за один стіл.
Після «харківських угод» з РФ 2010 року розправи Януковича з опозицією та арешт Тимошенко були виграшками. Уже відраховував свій час годинник, який наближав ще більшу здачу інтересів України Москві. І тривожним дзвіночком були переслідування організацій та установ української громади в Росії. Чолій і Ґрод тому й привели на зустріч із Януковичем голову ОУР Дудка із сподіваннями на те, що Янукович допоможе залагодити цю проблему на найвищому рівні. Хотілося б думати, що бодай тепер очільники СКУ усвідомили марність своїх тодішніх сподівань, коли розмовляли з аґентами впливу Кремля (а одного з них уже публічно називають резидентом російської розвідки).
* * *
Втім, моє припущення навряд чи має підґрунтя. Про це можна судити з того, як і з ким вони самі стояли в обороні українських орґанізацій в РФ. У Москві й Петербурзі є чимало дуже порядних і досвідчених правників українського походження, а також росіян, які розуміють суть аґресії Москви як щодо України, так і щодо українців у Росії. Адвокатом ОУР став Сергій Винник — не просто член путінської партії «Єдіная Россія», а її функціонер, який, навіть розсварившись із партією, залишився прихильником Путіна і який водночас навіть очолював українську громаду «Сірий клин». Винник — мій земляк із Сумщини (у наших краях є навіть село Винники), судячи з його сторінки у Фейсбуці, у своїй сибірській далечі він ностальгує за Україною, у нього є якийсь, сказати б, розважальний інтерес (перепощує відповідні посилання), мабуть, небайдужий до горілки й сала. Я не знайшов його записів, з яких можна було б зробити висновок про його громадянську позицію: україноцентризм, уболівання за Україну й українську справу, ставлення до аґресії РФ щодо України… Такий собі типовий малорос.
Лідія Білоус (Близнова), яка багато пише на цю тему, називає Винника «найліпшим товаришем Ґрода». Воістину, скажи мені, хто твій друг… Цікаво, де, коли і на якому підгрунті розпочалося це товаришування?
* * *
Застановлюся на ще одному вельми важливому чинникові, який досі залишався за межами моєї уваги у цій статті і про який треба бодай згадати. Це — бізнес, точніше бізнесові інтереси очільників СКУ та афілійованих з ним орґанізацій. Звичайно, я не маю нічого проти того, що громадські активісти українського зарубіжжя займаються бізнесом, пов‘язаним з Україною або іншими країнами компактного проживання української діаспори. Я й сам працюю в цій царині…
Проблема починається там, де у такому бізнесі починається конфлікт інтересів і виникає корупційна складова. У мене немає підстав підозрювати П. Ґрода як одного з найвпливовіших бізнесменів української діаспори в Канаді. Дай Боже, щоб за його енерґетичним велетом не показалися тіні Ґазпрому, Роснєфті, Нафтогазу України…
Деякі очільники СКУ (не буду називати імен), як відомо, займаються консалтинґом саме на українському напрямі. Консультант без достатніх знань (ну, якими знаннями про Україну й українські справи володіє випускник американського вишу, який не спеціалізувався з українознавства, а має знання, одержані з родинних балачок та в суботній школі?) і досвіду тривалої роботи в Україні навряд чи може надати кваліфіковану допомогу діловій людині, фундації чи урядовій аґенції в США. Але під виглядом консалтинґових послуг, маючи в Україні контакти на рівні президента, політиків і урядовців найвищого рівня, і під прикриттям СКУ чи УККА такий «консультант» напевно виступає в ролі лобіста (якщо уникнути вживання точнішого слова — «рішала»), тим більше, що в Україні немає законодавства про лобізм. А це вже очевидний конфлікт інтересів.
Пишу про це не тому, що боюся конкуренції в царині консалтинґу, а тому, що такий «консалтинґ» і таке «лобіювання» завдають непоправної шкоди Україні та її зв‘язкам із зарубіжжям, бо є підживлювальним складником корупції в Україні.
Насамкінець розповім вам характерну і повчальну історію, пов‘язану з поїздкою одного активіста діаспорних орґанізацій в Україну, що її колись розказав мені сам її учасник — Федір Федоренко (той, хто брат Євгена Федоренка). Поїхав він в Україну, і приймали його там дуже гостинно і на досить високому рівні. Пан Федоренко з захопленням розказував мені, як цілий начальник управління Кабінету Міністрів опікувався ним і як він на цілих два тижні відірвався від чиновницької роботи й на службовій машині повіз гостя із області в область по всій Україні… Звісно, за сніданки, обіди й вечері розплачувався із своєї приватної кишені Ф. Федоренко.
Коли пан Федоренко хвалився мені цією мандрівкою, йому навіть на думку не спадало, що той, хто гостив його в Україні, зловживав службовим становищем, за що у Федоренкових Сполучених Штатах чиновник не тільки втратив би високу посаду, не тільки мусив би відшкодувати завдані державі збитки, а й надовго переселився б у в‘язницю.
Мені достеменно відомо, що таке практикується в Україні й досі. Цікаво було б довідатися, чи усвідомлює корупційність такого гостювання в Україні «номенклатурна діаспора» бодай у тій частині, яка має дипломи правників і любить розказувати громадянам України про верховенство права…
* * *
…Не знаю, чи я задоволив цікавість Миколи Воротиленка, Марка Рахкевича та їм подібних. Мій текст, повторюю, — не розслідування, а роздуми над очевидними фактами, які свідчать про те, скільки підстав дають нам очільники СКУ для того, щоб запідозрити їх у явно корупційних діяннях. Зрештою, вони самі знають про свої неправедні дії краще за нас.
Та я й пишу про це все не як правник, а як публіцист. Тим більше, що тут більшої ваги набирають не так юридичні, як морально-етичні чинники, де стримуючим фактором є не меч мирського правосуддя чи Божий суд, а докори сумління (совісті). Отож у мене немає наміру чинити суд над керівництвом СКУ. Хай це зроблять члени СКУ уже на найближчому конґресі, який відбудеться у серпні цього року. Ці роздуми не спрямовані й на те, щоб зманити цих діячів на свій бік. Доля дала їм шанс бути україноцентристами, але їх потягло на співпрацю з руйнівниками України й української справи. То чи можна бути певним, що перейшовши на наш бік, ці люди не стануть попутниками, щоб зрадити за першим же поворотом.
Моє завдання — привернути увагу громадськості до ситуації в СКУ й навколо СКУ, до тієї шкоди, якої це все завдає стосункам між українською діаспорою та Україною і наскільки гострою є проблема оновлення орґанізованого життя світового українства. Останнє — проблема оновлення орґанізованого життя світового українства — якраз і було ключовим у Заяві Українського Університетського Клубу. Про це ми поговоримо докладніше у наступній статті.
Проф. Др. Володимир Іваненко, Президент Українського Університетського Клубу, Голова Орґкомітету Руху Світового Українства
7–14 січня 2022 р.