…Ось сидять вони — президенти п‘яти українських національних академій наук… Упродовж тридцяти років очолювані ними академії не зробили нічого для випрацювання Української Національної Ідеї, концепції системних змін для пострадянської незалежної України, стратеґії розбудови нації і держави України на тривалу перспективу тощо. Передусім через цих людей, зображених на фото, Україна продовжує жити в умовах радянської системи координат. Їх сфотографували в сесійній залі Верховної Ради України 2019 року, коли вони прийшли привітати новообраний парламент з монобільшістю партії «Слуга народу» — з назвою авторства Йосипа Сталіна. «Когорта гідних», — хтось написав у коментарях під цим знімком у соцмережах…
Махатмі Ґанді приписують (мені не вдалося знайти першоджерело) слова про національну еліту, виховану колоніальною адміністрацією.
Саме така еліта фактично залишилася при владі в Україні з розпадом СРСР. В силу обставин ця еліта допустила до влади опозиційну до неї частину, тобто дисидентів, які виховувалися й здобували освіту в умовах тієї ж радянської дійсності, але були переслідувані за свою опозиційність і відбували тривалі покарання у тюрмах, виправно-трудових колоніях, на засланнях або у психіатричних лікарнях.
Відірваність від реальних суспільних процесів і неможливість займатися інтелектуальною діяльністю за фахом спричинилися до того, що дисиденти, вийшовши на волю і повернувшись до громадсько-політичного життя, виявилися неефективними націєтворцями і державотворцями, а відтак не змогли конкурувати з тією частиною еліти, яка вірно служила компартійно-радянському режимові, а потім фактично очолила будівництво нової, незалежної України.
Свого часу значна частина української інтелектуальної еліти двома хвилями покинула Україну (1920-ті й 1940-ві роки двадцятого століття), була досить активною в країнах свого проживання. Створивши освітні й дослідницькі інститути в діаспорі вона активно продовжувала свою діяльність і навіть зберігала державницьку традицію, докладала максимум зусиль до самовідтворення.
Самовідтворення українською інтелектуальної еліти за межами України не було таким успішним, як хотілося б. Друге покоління української еміґрації ще давало надію на те, що українська національна еліта (передусім — інтелектуальна) відтворюватиметься так само успішно, як, наприклад, відтворюється у розсіянні єврейська еліта, і буде готовою включитися в націєтворчі й державотворчі процеси в Україні в разі набуття Україною незалежності.
На жаль, так не сталося. Уже в другому поколінні українська національна еліта в діаспорі успішно пристосовувалася до життя в країнах свого проживання, включалася в місцеві суспільні інститути, звикала до комфорту, забезпечуючи таким чином якщо не повну, то часткову асиміляцію наступного покоління.
Тому сталося так, що з розпадом СРСР в Україну повернулося не так багато діаспорян, як сподівалося, а в реальному політичному, науково-освітньому й культурному процесах проявилися лише одиниці (напр., Слава Стецько в політиці, Богдан Гаврилишин — у науці й вищій освіті). Масово українська діаспора посунула в Україну з повноваженнями представників державних та науково-освітніх структур країн свого проживання.
Звісно, останнє — зовсім не те, чого потребували Україна й українське суспільство від українців зарубіжжя. Та й повноваження, якими були наділені представники діаспори, в свою чергу, обмежували їхні можливості.
Навіть ті, що набували громадянства, йшли в уряд (напр., Роман Зварич, Наталія Яресько, Уляна Супрун та ін.) були свідомими чи несвідомими аґентами зарубіжного впливу (що не могло не спричинити насторогу в українському суспільстві), аніж носіями збереженої в діаспорі традиції українського державництва. Тому їхня діяльність була неефективною.
Не набагато успішнішою стала й діяльність інтелектуалів українського зарубіжжя, які приїхали в Україну як професори й науковці. Одним із найефективніших, либонь, був Джеймс Мейс, американський індіанець, дотично пов‘язаний з українською діаспорою, який своїми дослідженнями Голодомору навіть затінив напрацювання своїх українських колег.
Помітну роль відіграв Міжнародний інститут менеджменту, створений професором Богданом Гаврилишиним. Самого професора президенти України запрошували навіть у радники, але вони, як свідчив сам Б. Гаврилишин, ніколи не прислухалися до його порад, а часто діяли навіть усупереч.
Якісь плоди, звичайно, дали професори й науковці, які приїхали викладати в університетах та брати участь у дослідженнях у наукових центрах України. На жаль, вони не змогли спричинитися до системних змін у науці й освіті України.
1.
Система освіти й науки, культури і мистецтва в Україні в цілому з розпадом СРСР, на жаль, не зазнали системних змін, і це, у свою чергу, спричинило практично всі проблеми українського націєтворення й державотворення.
Збоку глянути, якісь суто формальні зміни відбулися. Візьмімо систему вищої і середньої спеціальної освіти УРСР: галузеві інститути й навіть значна частина технікумів/училищ (останні допіру не надавали навіть неповну вищу освіту) здобули статус університетів, але сутнісно університетами так і не стали.
«Вільний ринок», зі свого боку, народив велику кількість приватних університетів, які одержали ліцензії, але, за рідкісними випадками, до університетів не дотягують, продукуючи слабеньких фахівців і слабенькі наукові дослідження.
Найбільша ж біда цієї системи вищої освіти в тому, що сутнісно вона залишається радянською, і відтак в масі своїй не є україноцентричною.
Ще формальніших змін зазнала академічна сфера. Академія наук УРСР й галузеві академії набули статусу національних. Зміна вивісок не зробила їх україноцентричними. За своєю суттю вони залишилися такими ж, як і були в СРСР/УРСР, не зазнавши кадрових змін навіть на рівні управління.
Цікавий факт структурного рівня. Після зникнення КПРС/КПУ Національна академія наук України прийняла під свою опіку у повному складі Інститут політичних досліджень при ЦК КПУ (раніше: Інститут історії партії при ЦК КПУ — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), оформивши цю операцію як заснування Інституту національних відносин і політології НАН України (пізніше — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), який носить ім‘я свого «засновника» Івана Кураса.
Відкрийте Вікіпедію і прочитайте, ким був І. Курас:
«У 1970–1972 роках — старший науковий співробітник, учений секретар Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, у 1972–1983 роках — інструктор, консультант, завідувач сектору відділення науки і навчальних закладів ЦК КПУ, у 1983–1991 роках — заступник директора Інституту політичних досліджень при ЦК КПУ. З грудня 1991 року — директор Інституту національних відносин і політології НАН України (з 1996 — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України)».
АН УРСР була заснована на початку 1934 року і не була спадкоємицею ВУАН (1918–1932), хоча й привласнила майно (нерухомість, бібліотеку, архів) і частину співробітників останньої, відносно недавно привласнила й історію ВУАН, знехтувавши традиціями й україноцентричністю останньої.
У цьому контексті дивним було відзначення сторіччя НАНУ, яке відзначалося 2018 року і яке збіглося із сторіччям академіка Бориса Патона, який обіймав посаду президента від 1962 року. Це подавалося як надзвичайної ваги заслуга Б. Патона, на авторитеті якого, мовляв, трималася уся Академія і яка, якби не він, могла б не вижити в незалежній Україні.
З огляду на 56 років академічного президентства Б. Патона нікому навіть у голову не приходило, що він був гальмом української науки і в буквальному, і в переносному сенсах.
Першу третину чи навіть половину своєї наукової кар‘єри Б. Патон нарощував собі авторитет на заслугах свого батька академіка Євгена Патона. Далі науковий і науково-адміністративний авторитет був пов‘язаний із його належністю до компартійно-радянської номенклатури та тісними взаєминами з компартійно-радянськими високопосадовцями, чиїх дітей він пригрівав у своєму Інституті електрозварювання.
Загляньте у Вікіпедію, серед академій наук різних країн, членом яких був Б. Патон, між АН Мотдови і НАН України значиться… ЦК КПРС. А ще:
«Член ЦК КПУ (1960—1991). Кандидат у члени ЦК КПРС (1961—1966). Член ЦК КПРС (1966—1991). Депутат Верховної Ради СРСР 6—11-го скликань, заступник голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР. Народний депутат СРСР (1989—1991). Депутат Верховної Ради УРСР 5—11-го скликань. Член Президії Верховної Ради УРСР 6—9-го скликань».
Борис Євгенович, хай йому буде пухом земля, був ще тим номенклатурником. Отож у силу цієї природи він з розпадом СРСР апріорі не міг трансформувати АН УРСР в українську НАН. Своїм понад півстолітнім сидінням у кріслі президента він законсервував нашу академічну науку у тому вигляді, в якому вона була ще в часи брежнєвського застою.
Цього не усвідомлював і не хотів усвідомлювати він сам. Але так само не усвідомлювало шкоди від довічного президентства Патона і його середовище — передусім академіки й члени-кореспонденти АН УРСР/НАНУ, які бездумно переобирали його упродовж десятиліть, хоч і належали но молодших поколінь, а з набуттям Україною незалежності — мали б усвідомлювати й важливість системних змін у НАНУ для націєтворення й державотворення.
Цьому є просте пояснення: загрузла в компартійно-радянській традиції АН УРСР під модифікованим брендом продовжує відтворювати саму себе. Ялові, українобайдужі, українобіжні, а то й україноненависні академіки, членкори, еСеНеСи, еМеНеСи та інші науковці годуються за рахунок платників податків, не вдаривши палець об палець для осмислення історичного досвіду, актуальних проблем і перспектив розвитку України. Годі навіть говорити при випрацювання концепцій системних змін і стратеґії розвитку України.
Нещодавно крісло президента НАНУ окупував академік Анатолій Загородній, біографія якого меншою мірою забруднена причетністю до компартійно-радянської номенклатури, хоча досвід роботи за СРСР на номенклатурних посадах (з обов‘язковим членством в КПРС) ученого секретаря та заступника директора інституту і насторожує. З обранням на посаду президента академік Загородній, на жаль, не запропонував стратеґічного бачення трансформації НАНУ й українізації науки в Україні. Схоже не те, що він продовжуватиме політику свого попередника.
Цікаво подивитися, що робиться в галузевих академіях наук України, заснованих за компартійно-радянської влади і також наділених статусом національних.
Звісно, що першою згадаємо тут Національну Академію педагогічних наук України, яка від часу заснування робила і продовжує робити погоду в системі загальної і вищої спеціальної освіти України. Правда, Вікіпедія вам підкаже, що, виявляється, за СРСР АПН УРСР не існувала (були в Україні структури АПН СРСР), і НАПНУ було створено ледве не на порожньому місці указом президента Л. Кравчука 1992 року, тобто за незалежної України.
Вікіпедія ж подає нам повний список п‘ятнадцяти академіків-засновників НАПНУ, біографії яких (досить лише перейти за посиланнями) ставлять педагогічну академію в цілковиту залежність від компартійно-радянської номенклатури. Відкрийте, наприклад, статтю про академіка В. Скопенка, сина героя Радянського Союзу, члена ЦК КПУ і скандального ректора Київського університету імені Т. Шевченка.
Якщо НАПНУ була б створена на порожньому місці, вона напевно замислилася б на проблемами й перспективами розвитку української освіти. Але ж ні! НАПНУ тримається радянської освітньої традиції, як воша кожуха, хоч багатьох її номенклатурних батьків-засновників уже й на світі немає, а в Україні вже змінилися цілі покоління учнів і вчителів. Учені-педагоги тупцюють на місці, Міністерство освіти і науки вигадує безкінечні косметичні реформи, а освіта ніяк не українізується. Чому?
Відповідь на це однослівне запитання банально проста. Її можна знайти в біоґрафії президента НАПНУ і, за сумісництвом, члена президії НАНУ (див. вище), а отже і двічі академіка Василя Кременя, який, до речі, був народним депутатом України від Медведчуківської СДПУ(о) й очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти, а потім п‘ятим міністром освіти і науки України:
«У 1976 році захистив кандидатську, а в 1991-му — докторську дисертації. 3 1979 по 1986 рік працював у ЦК Компартії України, а в 1986—1991 pp. — у ЦК КПРС, де займався питаннями розвитку освіти і науки. Протягом 1991—1992 років був заступником директора Інституту соціально-політичних досліджень РАН, упродовж 1992—1994 років обіймав посаду заступника директора з наукової роботи та завідувача відділу методології соціально-політичного розвитку Національного інституту стратегічних досліджень України» (Вікіпедія).
Вікіпедія підказує нам, що В. Кремень став президентом Національної академії педагогічних наук України ще 1997 року. А з 1998 року він ще й президент Товариства «Знання» України. На яку трансформацію української системи освіти і просвіти можна сподіватися, якщо її долю визначає людина, яка у розповні своєї кар‘єри керувала науково-освітнім напрямком на рівні ЦК КПРС?
Аналіз складу Національної Академії аграрних наук України (НААН), очевидно, так само пояснить нам, хто з учених і як займається вивченням українських традицій сільського господарства та його сучасних проблем, а також випрацюванням стратеґії його розвитку. Цей аналіз також підкаже, чому Україна із житниці Європи, з найкращими у світі умовами для розвитку сільського господарства перетворилася на країну, яка не може прогодувати саме себе і завозить продукти харчування з інших країн.
І тут треба подивитися, хто стоїть біля керма найбільшої галузевої академії України. Головним ученим-аґрарником України наразі є Ярослав Ґадзало, обраний президентом НААН 2013 року.
Цікаво, що наш герой починав наукову діяльність в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію й викладав у виші, де став навіть заступником декана факультету. Горбачовська перебудова покликала його назад у село, де він став заступником голови колгоспу (номенклатурна посада). Відтак ударився в політику й урядування…
Докторську дисертацію Я. Ґадзало захищав, обіймаючи посаду першого заступника голови Львівської облдержадміністраці. Тема докторської підказує мені як наукознавцеві, що ця дисертація була розширеним і поглибленим варіантом кандидатської. Отож можна припустити, що її захист був обумовлений лише формальною потребою одержати докторський диплом, але аж ніяк не прагненням започаткувати новий напрямок аґрарної науки і створити свою наукову школу.
Справді-бо, чи обов‘язково мати докторський ступінь, щоб обійняти посаду голови обласної ради, першого заступника голови Державного комітету України з водного господарства чи навіть заступника Міністра аграрної політики України? Зовсім, ні. Отже, дисертацію було захищено заради престижу.
І от цей аграрний політик 2013 року став президентом НААН України. Чим же він уславився як головний учений-аграрник? Скандалом!
«Київський апеляційний суд 28 квітня за клопотанням слідчого поліції відсторонив від посади очільника Національної академії аграрних наук (НААН) Ярослава Гадзала, якого підозрюють у хабарництві. <…>
За даними поліції, Гадзало сприяв призначенню на посаду керівника одного з державних підприємств, які входять у структуру НААН. Зі свого боку новопризначений керівник мав не перешкоджати укладанню договорів про спільну діяльність між державним підприємством і конкретно визначеними суб’єктами господарської діяльності.
Також правоохоронці встановили, що підозрюваний сприяв зарахуванню цього посадовця до списку претендентів на заміщення вакансій академіків і подальшій передачі відповідних матеріалів на розгляд Президії НААН. За свою допомогу президент Академії отримав «подяку» — елітний позашляховик».
Можна лише уявити, що робиться в українській аґрарній науці, якщо академіки і члени-кореспонденти НААН обирають на президента такого-от ученого, який не є навіть дійсним членом академії.
Національна академія правових наук України — вища галузева наукова установа України (з 1993 р.). До 1993 р. академія діяла в статусі громадської організації.
Дійсними членами-засновниками академії затверджені 17 науковців-правознавців України: Борис Бабій, Федір Бурчак, Анатолій Васильєв, Лідія Воронова, Владлен Гончаренко, Юрій Грошевий, А. Закалюк, М. Костицький, В. Мамутов, Анатолій Рогожин, В. Семчик, Володимир Сташис, В. Цвєтков, Марко Цвік, Юрій Шемшученко, Л. Юзьков. Більшість їх є представниками компартійно-радянської номенклатури вищого рангу.
Нинішній президент НАПрНУ — Олександр Петришин. Ґуґл видає не так і багато інформації про цього правознавця. Прикметно, що НАЗК стежить за його деклараціями. Впадають в око копії документів, які свідчать, що О. Петришин балотується на посаду судді Конституційного суду України.
Почесним президентом НАПрНУ є ректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого професор Василь Тацій. Я особисто познайомився з ним 1993 року, став президентом НАПрНУ. А ректорує він від 1987 року — 34 роки поспіль. Така суто радянська традиція: довічні президенти, ректори й директори, завідувачі кафедр і відділів — ґаранти застою й консервування науки і освіти…
Вікіпедія пише, що Національну Академію медичних наук України було засновано указом президента Л. Кравчука 1993 року на базі відділення проблем медицини АН УРСР. Буцімто Б. Патон привів до Кравчука академіків М. М. Амосова, О. Ф. Возіанова, Ю. І. Кундієва, О. М. Лук’янової, В. В. Фролькіса, О. О. Шалімова, і вони у вузькому колі вирішили цю академію заснувати. При цьому навіть не згадано, що в Україні мала свій філіал Академія медичних наук СРСР, які, власне, й стали основою НАМНУ.
Першим президентом НАМНУ став професор Олександр Возіанов, і це призначення не було випадковим. О. Возіанов доводився молодшим братом Віталія Возіанова, який 17 років пропрацював в ЦК Компартії України: завідував сектором видавництв і поліграфії відділу пропаганди і агітації, а потім і відділом пропаганди і агітації (а в січні 1990 року був моїм суперником на виборах голови Київської орґанізації Спілки журналістів України, які я виграв з рахунком 85:15).
Від 2016 року НАМНУ очолює професор нейрохірургії Віталій Цимбалюк — можливо, єдиний справжній учений, який не належав до компартійно-радянської номенклатури.
Я досить пильно відстежував реформи, які більш-менш системно намагалася провести в медичній галузі в.о. міністра охорони здоров‘я Уляна Супрун, і я не пригадую, щоб у контексті цих реформ проявилася НАМНУ я «мозковий центр», запропонувавши стратеґічну візію української медицини. Очевидно, інерція радянської наукової традиції повисла важкими веригами й на ногах української медичної науки.
Очевидно, цілком закономірним для такого стану освіти й науки є наявність такого ганебного явища, як плаґіат, який став чи не найпомітнішим «досягненням» в історії науки і освіти незалежної України.
Одним із перших у цій царині свого проявився цілий академік НАНУ, доктор історичних наук і професор, відомий чиновник і політик Володимир Литвин.
Після нього плагіатори вищого ранґу почали появлятися один за одним, як гриби після дощу. Йдеться про цілу низку докторських дисертацій в академічних інститутах та університетах (Дроздовський, Кириленко та ін.).
Ще більше випадків плаґіату виявлено на рівні кандидатських дисертацій. Найпомітнішою в цьому сеґменті була історія з захистом дисертації народним депутатом І. Кивою.
Списування дипломних і курсових робіт набрало таких обертів, яких воно напевно не набирало за всю попередню історію вищої школи в Україні. Плаґіат тут іде в одній супрязі з заавторством — комерційним виконанням дипломних і курсових робіт на замовлення.
Таке заавторство поставлено на потік. Свого часу я писав про один із таких «бізнесів», за яким, схоже, стоять не малоімущі студенти, а професори й доценти вишів, які заробляють на такій комерції набагато більше, ніж їм платять університети.
2.
Друга частина інтелектуальної еліти працює в літературі та мистецтві. Зазвичай цю категорію еліти називають «творчою інтеліґенцією», повніше «трудовою робітничо-селянською інтеліґенцією».
КПРС і радянська влада доклали чимало зусиль, щоб приборкати творчу інтеліґенцію і спонукати її працювати на компартійно-радянську ідею. Для заохочення творчої інтеліґенції було засновано велику кількість премій та почесних звань.
Ці премії й почесні звання справно працювали, ділячи діячів літератури й мистецтва за катеґорії за ступенем вірності комуністичним ідеалам. Міра таланту відігравала другорядну роль. Але коли великий талант вірою і правдою служив режимові, його щедро обдаровували преміями, званнями й статусним положенням.
У цьому сенсі в радянській Україні особливо обласканим був Олесь Гончар. Такою ж прихильністю партії та уряду за радянської влади користувалися й інші письменники: Іван Драч, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський та інші.
Прикметно, що з набуттям Україною незалежності О. Гончар став фактично взірцем україноцентричності й українського патріотизму, хоч до виходу із членства в КПРС його спонукала не еволюція чи революційна зміна його переконань, а приклад онуки Лесі, яка стала учасницею акції голодування студентів під час так званої Революції на граніті 1990 року. Олесеві Терентійовичу на той час уже не було чого втрачати в ідеолоґічному чи матеріальному сенсі. Чи був Гончар заанґажований радянськими спецслужбами (КДБ), ми не знаємо, але ми знаємо, що упродовж десятиліть він очолював Український Комітет захисту миру — філію Радянського Комітету захисту миру, одного із інструментів діяльності КДБ на міжнародній арені.
Феномен О. Гончара я багато разів обговорював у статтях і нотатках, які можна знайти у цій збірці (див. статті: Про колаборантство Олеся Гончара; Феномен Олеся Гончара: З приводу “пророцтва” про Донбас; Ще раз про “пророцтво” Олеся Гончара щодо Донбасу). Тут нагадаю, як 1990 року Гончар намірився, було, балотуватися у Верховну Раду України. Зустріч із ним як кандидатом у народні депутати мала відбутися у клубі Ради Міністрів УРСР, і я мав намір піти на ту зустріч, щоб задати Гончареві одно просте, але довге запитання: як воно так виходило, що він був практично постійним членом ЦК КПУ й ЦК КПРС, а також депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР, а тепер-от захотів стати ще й народним депутатом України, яка стояла на порозі своєї незалежності?
Зовсім невипадково ідею створення Народного Руху України за перебудову було посіяно в літературно-мистецькому середовищі. Саме Спілка (радянських) письменників України стала тим місцем, де почав свою роботу Орґанізаційний комітет НРУ, на чолі якого стали згадані вище І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський, а також група літературознавців, які водночас представляли й Інститут літератури АН УРСР, — В’ячеслав Брюховецький, Віталій Дончик, Микола Жулинський та ін. Більшість із згаданих осіб, як відомо, мали зв’язки з КДБ, про це знали більшість засновників Руху; справу Яворівського було навіть злито і оприлюднено.
Отож цілком закономірним було те, що НРУ вибрав для себе не україноцентричну (не обов’язково націоналістичну), а ліберальну ідеолоґію, одним із постулатів якої була теза, озвучена І. Драчем: “Ми побудуємо таку Україну, в якій євреям житиметься краще, ниж в Ізраїлі, росіянам — краще, ніж у Росії…”, — з контексту якої дивним чином випали… українці.
Прикметно, що ні НРУ як громадсько-політична орґанізація, ні будь-який із названий із його лідерів зокрема не запропонували свого бачення системних змін в Україні, не сформулювали навіть концепцію стратеґічного розвитку України як успішної держави й активного гравця світової політики. Не зробили цього й академічні інституції, очільниками яких були або стали деякі з лідерів Руху (І. Юхновський, М. Жулинський, В. Брюховецький та ін.). Д. Павличко із своєю актуалізацією теми української національної ідеї є винятком.
Юрій Бадзьо (“Національна ідея и національне питання”, Київ, 2000), Іван Дзюба (“Нагнітання мороку”, Київ, 2011), Євген Сверстюк (“Блудні сини України”, Київ, 1993) та інші українські інтелектуали, які проявилися за рамками діяльності НРУ і які активно осмислювали историчний досвід й актуальні проблеми українського націєтворення й державотворення, практично навіть не думали про тривалу перспективу.
Ю. Бадзьо мав достатньо підстав стверджувати у передмові до збірочки своїх статей “Національна ідея і національне питання”: “На десятому році нової епохи країна усе ще борсається в тумані світоглядного і морального хаосу. Дійсність не опановано інтелектуально, окремі наші аналітичні набутки не знаходять застосування в ідеолоґічній і практичній діяльності політиків, не доходять до свідомості чи стихійних уявлень загалу”. Очевидно, брак саме стратеґічної візії пояснює й промовиста назва цієї передмови: “Іди туди не знаю куди…”
І. Дзюба більше переймався ідеєю “пошуку нової ідентичності” для України й творенням “нового образу України”, боротьбою з русифікаторством та іншими проблемами загалом культуролоґічного плану. Приблизно в цьому ж напрямку працював і Є. Сверстюк, який більшою мірою зосереджував свою увагу на духовних и реліґійних аспектах життя України й українського народу.
Звісно, це — лише окремі приклади того, як проявлялася українська творча інтеліґенція на час набуття Україною незалежності, а потім і в процесах українського націєтворення та державотворення. І в цьому контексті особливу увагу варто звернути на одну рухівську постать, яка уособлює в собі поєднання наукової й творчої інтеліґенції і яка фактично зіграла визначальну роль у виборі напрямку розвитку України — напрямку, який став фактично матеріалізацією згаданої вище тези І. Драча і, отже, не кращим вибором. Це — В. Брюховецький, відомий на той час літературний критик і літературознавець.
Мені можуть закинути, що я перебільшую роль В. Брюховецького. Збоку глянути — можливо, але, зважте, я стежу за Брюховецьким відтоді, як його ім’я почало появлятися на шпальтах української радянської періодики, і мені траплялося пересікатися з ним по життю безліч разів. Коли Володимир Полохало наполегливо запрошував мене перейти разом з ним на роботу із Шевченкового університету у відновлювану Києво-Могилянську академію, я відмовився від запрошення саме тому, що президентом КМА став Брюховецкий, і я вже був певен, що Могилянка не стане осередком національного відродження України, як того всі сподівалися.
Університет “Києво-Могилянська академія”, треба віддати належне В. Брюховецькому як президентові, став одним із провідних вишів незалежної України, за багатьма позиціями відтиснувши на другий план Київський національний університет імені Т. Шевченка, який відповідно до своїх історичних традицій і завдяки ретроґрадним ректорам залишився реакційним закладом, і за нинішніх умов залишившись радянським за своєю суттю і обрісши численними корупцийними скандалами.
За президентства В. Брюховецького Києво-Могилянська академія, ясна річ, повернула свій зір на Захід, взяла за основу західні стандарти вищої освіти (що, звичайно, добре) і… зав’язла в болоті західного лібералізму (що, звичайно, погано). Орієнтовані на Захід випускники Могилянки нині займають ключові позиції в багатьох сферах публічного життя України, справляють помітний вплив на політику й урядування, науку і освіту… Саме цим пояснюється й те, що якісно новий науково-освітній заклад КМА, як і всі інші наукові-дослідні (НАНУ, НАПНУ, НААНУ, НАПрНУ) та науково-освітні (університети з формально переведеними у статус університетів педагоґічними та іншими галузевими інститутами) заклади, не спромоглася запропонувати своє бачення української національної ідеї, концепції системних змін для України, не кажучи вже про концепції українізації України, створення україноцентричної системи ЗМІ та ін.
Повертаючись до НРУ, треба наголосити, що діячі літератури й мистецтва складали значну частину активу Руху як у столиці, так і в областях. Вони масово пішли в народні депутати України під час перших вільних виборів 1990 року, а з набуттям Україною незалежності посіли високи державні посади в уряді: М. Жулинський став заступником глави уряду, І. Дзюба, І. Драч, Б. Ступка та інші стали міністрами, а ціла когорта стала послами України в різних країнах. Цілком природно, така зміна фахових занять далася взнаки.
“На безриб’ї і рак риба”, — каже українське прислів’я. Політика й урядування в Україні від цього літературно-мистецького аматорства, безумовно, щось виграли. Виграли б набагато більше, якби діячі літератури й мистецтва не стихійно, а осмислено змінили свій фах. Можливо, тоді Україна виграла б більше, і системні зміни відбулися б. Аналітичне мислення, однак, не перемогло образно-асоціативного сприйняття реальності й творення майбутнього. Та й творити його заважала компартійно-радянська традиція, до якої були призвичаєні ці діячі і відірватися від якої їм виявилося не під силу.
Наслідок такого переходу, в свою чергу, позначився і на українському літературно-мистецькому процесі. Справа в тому, що, зосередившись на політичній і державній роботі, діячі літератури й мистецтва оголили значні ділянки на літературній чи мистецькій ниві, оскільки перестали або майже перестали займатися літературною та мистецькою творчістю. Це загальмувало літературно-мистецький процес, утворивши в ньому ніші, які почали займати спритники з посередніми талантами, але з великими амбіціями та жадобою до наживи, і це, звичайно, завдало непоправної шкоди і літературному, і мистецькому процесові.
Особливо сильного удару зазнали засоби масової информациї в цілому й телебачення та радіо зокрема, естрада, кіно та театр, книговидання, які стали тими дірами, через які в Україну увірвалося справжнє цунамі зросійщення, якого Україна не знала навіть у пікові періоди радянської русифікації. Сказати, що маючи на вершинах влади видатних українських діячів літератури й мистецтва, держава і українське суспільство в цілому не змогли утримати ситуацію під контролем, означає нічого не сказати. Сповідуючи лібералізм не кращого штибу, не маючи стратеґічної візії перспектив розвитку України, українська інтелектуальна еліта, зокрема наукова й творча інтеліґенція, жила й живе одним (сьогоднішнім) днем.
Ще бувши прем’єром, Леонід Кучма звертався до депутатів Верховної Ради України із запитанням: «То скажіть мені, яку державу ми маємо будувати? Таку й будуватиму». То був час, коли серед політиків — депутатів ВРУ був чи не найвищий відсоток інтелектуалів, тобто людей розумової праці, інтеліґенції. На жаль, їм не було чого сказати політикові, який сам сів у крісло президента, не маючи жодного уявлення, для чого він обійняв посаду президента. Оскільки ніхто з інтелектуалів з депутатськими мандатами так нічого й не запропонував, уже як президент Кучма, кажуть, доручив створити кілька тимчасових науково-творчих колективів, перед якими було поставлено завдання випрацювати різні варіанти концепції перспектив розвитку України.
Я давно шукаю сліди цих напрацювань і не можу знайти рукописи тих документів. Олександр Кочетков, один із помічників Кучми, повідомив мені приватним повідомленням, що завдання справді було виконано, але напрацювання не зацікавили Кучму і начебто були повернуті авторам. Кочетков не зміг назвати жодного з учасників того проекту. Не говорить про це й професор Олег Соскін — один із інтелектуалів, який працював в адміністрації Кучми. Не розкриває таємницю своєї групи й професор Ґеорґій Почепцов, якого, за його власним зізнанням, начебто було запрошено на роботу в адміністрацію Кучми спеціально продукувати інтелектуальні ідеї й концепції. Наразі не маємо ні ідей, ні концепцій.
Що знаємо достеменно, так це дрейф, у який лягла Україна ще від дня проголошення Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 року), і ось уже понад тридцять років країна дрейфує в цьому безмежному морі невизначеності — без руля і без вітрил. І відповідальність за це в першу чергу несе українська інтелектуальна еліта.
Як не крути, але з-поміж усіх проблем, якими обросла незалежна Україна, найбільною проблемою була, залишається й, мабуть, ще довго буде залишатися українська інтелектуальна еліта.
Очевидно, що ми навряд чи можемо перевиховати, змінити цю еліту в її старшому та середньому поколіннях, з яких вериги радянської традиції уже не зняти. Що можна й треба зробити, так це негайно усунути з керівних посад в академічних інституціях, у вишах, у творчих спілках, асоціаціях та інших орґанізаціях усіх тих, хто не тільки вірою і правдою служив компартійно-радянській системі, а й обіймав високі посади в КПРС (таких, як той же В. Кремінь, у науці, освіті, літературі й мистецтві ще чимало) та в ВЛКСМ (таких ще більше).
Ще важливішою є системна й систематична робота з молодшим поколінням інтелектуалів, серед яких є багато виучнів згаданих вище номенклатурних учених, і серед яких є багато перспективних, але дезорієнтованих і зневірених в Україні талановитих людей, яких ще можна зробити корисними українській справі.
Але найважливішим для нас є завдання підготовки якісно нової україноцентричної інтелектуальної еліти, яка витисне зі сцени “трудову українську радянську інтеліґенцію” й візьметься за виконання тих завдань, розв’язати які ця інтеліґенція виявилася неспроможною.
Проф. Др. Володимир Іваненко,
Український Університет,
Український Університетський Клуб
17 жовтня 2021 р. — 23 січня 2022 р.