П‘ять днів тому на двох наших ресурсах ми опублікували «Звернення представників світового українства й народів, які підтримують Україну й українців у їхній справедливій війні проти російського аґресора». Ми сподіваємося, що сотні й тисячі, десятки й сотні тисяч українців в Україні та зарубіжжі, а також друзів України з-поміж інших народів напишуть свої імена під цим Зверненням.
Перед тим, як публікувати Звернення, ми розіслали текст багатьом потенційним підписантам, щоб апробувати й відредагувати текст. Дякуємо всім, хто відгукнувся і пообіцяв підтримати Звернення своїм підписом. По мірі надходження повідомлень на електронну пошту, ми перевіримо їх на достовірність і додамо до тексту Звернення.
З деякими адресатами нам довелося подискутувати. Ми прислухалися до конструктивних порад і внесли відповідні зміни до тексту. З деякими зауваженнями, ба навіть вимогами (мовляв, якщо буде видалено частину із зверненням до президента, Верховної Ради та уряду України, то підпишу) ми не погодилися.
Деякі потенційні підписанти повелися дуже дивним чином. Одна відома в українській громаді США особа підтримала Звернення символом великий палець догори, а потім написала, що вона охоче підписалася б під Зверненням, але у неї «немає часу писати свою біоґрафію». Смішна, але вельми промовиста відмовка, чи не так?
Найприкрішим і навіть шокуючим для нас стало інше. Наше запрошення проіґнорували активісти української діаспори, які зовсім нещодавно з вереском «пане Президенте!» вітали у Вашинґтоні чинного президента України й одержували з його рук та — раніше — з рук його попередника високі державні нагороди України. Згадалося, як ще зовсім недавно ці люди гралися у флешмоб на підтримку України, а коли в Україну прийшла справжня страшна війна, вони повелися так, наче це все їх уже й не стосується.
Боляче про це писати, але мушу: багатьох із них і в Україні, і в українському зарубіжжі знаю особисто упродовж десятків років.
Я розумію, що кожен вирішує для себе, по який бік фронту займати позицію, і мова йде не тільки про те, брати чи не брати до рук зброю, залишатися в зоні бойових дій чи евакуюватися в далекі від боїв місця.
Навіть у далеких від війни країнах для кожного з нас важливо вибрати активну позицію й робити все, щоб допомогти Україні, а не ховати голову в пісок. Тому ми сподіваємося, що світове українство нарешті заворушиться і активізується, захоплюючи за собою тверезо мислячих людей доброї волі в різних країнах світу, і передусім — в Україні.
«Це звернення повинне бути на першій сторінці. Дякую вам за вашу роботу!» — написала одна коментаторка під посиланням на нашу публікацію в соцмережах, і це надихає нас. Хай це надихає і кожного, хто читає цей текст.
Друзі, будь ласка, додавайте свої підписи до Звернення, поширюйте його і запрошуйте наслідувати ваш приклад друзів, знайомих, колег…
Володимир Іваненко, проф., др., голова Оргкомітету Руху Світового Українства, президент Українського Університетського Клубу, нашадок старовинного гетьманського роду, кровно пов‘язаного з Османською, Радивілівською, Оранською та іншими династіями.
