Жодного разу за майже 32 роки Незалежності питання освіти і науки не були у центрі уваги політичних партій. Ця частина внутрішньої політики розподілялася між переможцями виборів за залишковим принципом, або в угоду певних особистостей.
Треба припиняти практикувати цей, м’яко кажучи, ганюрський підхід.
Нещодавно акцентувала, що виборці не дурні, тому голосують за результати та обіцянки, які стосуються їх особисто, тобто порядок денний внутрішньої політики, а не зовнішньої.
Наступні вибори, як завжди в Україні, будуть визначальними. Саме їхнім переможцям буде надана честь вступити до ЄС та НАТО.
Очевидно, що ані в Європейській солідарності, ні в “Слузі народу”, ні, тим більше, у “Батьківщині”, або новій партії, що прийде на заміну ОПЗЖ питання освіти і науки не стане провідним у виборчій програмі.
Імовірно, розклад буде таким:
підтримка СН – 40-43%;
підтримка ЄС – 22-24%;
Батьківщини – 8-9%;
замінник ОПЗЖ – 10-12%.
А 20% залишку голосів можуть розподілитися між трійкою партій консервативного, ліберального та центристського характеру. Умовно 6+6+8.
Ці якраз мене цікавлять найбільше, бо саме на одну з них я покладаю надії, що питання освіти та науки стане визначальним.
У кожної представленої у Парламенті партії є свій стійкий електорат. Наприклад, у СН — це громадяни, які тримають дулю у кишені, або у ЄС — патріоти із стійкою українською ідентичністю.
Як завжди, консервативні радикали та демократично/ ліберально налаштовані тусовки чекають на прихід третьої сили.
Цього разу президент, окрім СН, зробить ставку на нову політичну силу — умовну “Дію” під проводом пана Михайла Федорова. Думаю, що у їхній програмі дійсно буде зроблено акцент на освіті та науці. Але, враховуючи комедію, яка відбувається на наших очах із розробкою візії-стратегії розвитку освіти і науки, цей проєкт буде черговою політичною імітацією змін. Ймовірно, що виборці його підтримають з результатом 8%.
Отже, є надія, що протягом війни народиться альтернативна політична сила, яка почне просувати просуспільну внутрішню політику.
Хто це може бути? Не знаю. Сподіваюся на результат 5-6%.
Вже час об’єднатися лідерам громадянського суспільства, щоб ми у чергове не втратили час та можливості наступного електорального циклу.
Від Українського Університетського Клубу:
У коментарі до тексту Світлани Вовк у соцмережах я написав, що розв‘язання проблем освіти і науки залежить не від партій, а від того сеґменту членів партій, які є освітянами та науковцями (це — високий відсоток). Якщо ці освітяни й науковці масово надають звання почесного доктора таким, як В. Кремень, то чого від них можна сподіватися?
При цій нагоді я нагадав про цілу збірку моїх статей і нотаток «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЕЛІТА УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА», наголосивши, що поки що жодна жива душа, включно з В. Кременем, мені не заперечила навіть емоційним коментарем, а тим паче не намагалася спростувати написане мною.
Тут ще додам, що переважно освітяни й науковці активно оперують поняттям «громадянське суспільство», якого в Україні немає і формуванням якого ніхто не займається.
Головним критерієм громадянського суспільства є високий рівень національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності).
Соціальні психологи дійшли висновку, що за рівнем свого розвитку українське суспільство відповідає рівневі розвитку 9–11-річних дітей, тобто навіть не підлітків (13–18 років). Отже, до дорослості суспільства в Україні, ой, як далеко.
Мені скажуть: а якже тоді ті, скажімо, 25%, хто вважає себе патріотами, ба навіть націоналістами? А так: мало хто з-поміж них є зрілими людьми з цілком сформованим і тривким україноцентричним світоглядом. Навіть у цій групі переважають романтики з дуже нестійкими і неструктурованими переконаннями, тобто їхня любов до України є дитячою, сліпою.
Саме це і є, зокрема, причиною того, що українське суспільство не усвідомлює свою відповідальність за державу, а навпаки — апелює до державного патерналізму, тобто воно хоче, щоб держава (уряд) вирішувала проблеми, які є прямою відповідальністю суспільства.
Володимир Іваненко