Український Університетський Клуб перепублікує статтю професора Володимира Іваненка з його особистого сайту.
Що ж, покажу вам, як я зневажаю Україну
У заснованій моїми колишніми студентами мережевій групі «Поважні» поширили запис Ольги Смоляр, який являє собою добірку цитат із роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»:
«У нас на кожну проблему можна лягти і заснути. Прокинутися через сто років – а вона все та ж. Йдемо по колу, як сумирні конячки в Топчак історії, б’ючи в тій самій ступі той же масло. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас волове терпіння».
~•~
«Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови».
~•~
«Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, а надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема».
~•~
«Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назовуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів».
~•~
«У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються».
Під цим записом моя колишня студентка Світлана Орел залишила репліку: «Це було вчора. Далі так не буде». Я відповів на репліку Світлани так:
Ось як зреагувала на мій коментар С. Орел:
Це вже не вперше, коли Світлана переходить межу в дискусії, зривається на емоції й намагається болючіше вкусити й зачепити мене за живе. Можливо, вона розраховує, що я також зірвуся на емоції й перейду на особисте, наказуючи мені «не зневажайте Україну за тисячі кілометрів від неї» та тикаючи в мене своїм перстом: «Усі вже зрозуміли, що ви вважаєте себе найрозумнішим у всьому світі».
Про моє «зневажання України» поговоримо нижче окремо. Ну, а щодо того, що «усі вже зрозуміли», я довідався від Світлани. Вважати себе «найрозумнішим у всьому світі» мені і в голову не приходило. У світових чемпіонатах розумників я участі ніколи не брав. Та навіть і в кавеенах, на відміну від інших, не виступав. Навіть IQ не тестував. Не було ні цікавості, ні потреби.
Мене цілком влаштовувала і влаштовує оцінка мови розумових здібностей іншими людьми: моїми учителями у школі та університеті, моїми однокласниками (до речі, це вони ще в девʼятому класі присвоїли мені звання «Професор», яке мені дорожче, ніж те, що засвідчене атестатом, виданим Держкомосвіти СРСР), моїми колеґами за місцями моєї роботи та моїми учнями, які цінують одержані від мене знання й фахові навички.
Я розумію Світлану Орел і таких, як вона, хто з відразою ставляться до моїх напрацювань і до мене особисто. Не всім подобаються особисті, які говорять «мовою упевненої у своїх поглядах людини» (Леся Українка), які бачать і розуміють те, що недоступне іншим… Зрештою, відомо, що немає пророка у своїй вітчизні. Виходячи із таких засад, я й відповів моїй опонентці:
На жаль, С. Орел справді не єдина з-поміж тих, хто знають мене особисто і хто дозволяє собі показувати свої зуби — робити мені емоційно наснажені закиди, висловлювати скепсис, звинувачувати у різних гріхах та ін.
У коментарях до одного із моїх останніх записів «Дайте “Просвіті” благополучно вмерти» один із моїх дуже давніх знайомих — по життю, не віртуальних — Віктор Тютюн написав:
«Чи є людина і посада в Україні, Володимире Івановичу, з якою ви не загризлися і повз яку не “пролетіли”?»
Інший із моїх так само дуже давніх знайомих Микола Гринь став на мій захист:
«Він Григорович, а не Іванович. І таких достойників, справжніх патріотів України треба знати спросоння».
«Amicus Plato, sed magis amica Veritas», — було моєю першою реакцією, а потім я таки дав В. Тютюнові розгорнуту відповідь:
«…напевно я єдиний в усьому світовому українстві, хто має сміливість називати речі своїми іменами, і посади та імена не мають значення.
За це, до речі, мене любили А. Коваль, Д. Прилюк, І. Семенець та інші мої керівники.
Що поробиш, коли в тобі нуртують ґени кількох найбільших світових королівських династій. Це дуже важка ноша.
Один із моїх великих предків — Петро Іваненко (Петрик), якого сучасні історики називають писарчуком Івана Мазепи, насправді був старшим писарем, тобто обіймав, ро-сучасному, одну з найвищих дипломатичних посад в Генеральному секретаріаті, виконуючи обов’язки посла з особливих доручень. Він мав сміливість говорити Мазепі те, чого інші боялися говорити, бо Петрик був знатнішого походження, ніж Мазепа.
Як відомо, Петрик з Мазепою розійшлися. Але коли Мазепа з Карлом ХІІ потрапили в скрутне становище, вони знайшли притулок саме у Петрика — гетьмана Ханської України.
Мені не раз траплялося із скандалами розходитися з деякими людьми. Проходив час, і вони визнавали мою правоту і навіть, бувало, приносили мені вибачення.
У цьому випадку, і Павло Мовчан, якщо йому стане мудрості, зробить такий крок. У мене на нього немає зла. І він мені особисто не зробив нічого злого.
Йдеться про долю України й української справи. На щастя чи на жаль, я бачу, усвідомлюю, розумію і бачу можливості розвʼязання проблеми, чого інші не бачать або не хочуть бачити».
І Віктор Тютюн, і Світлана Орел не відповіли на мої відповіді. Можливо, задовольнилися тим, що я їм відповів. Можливо, вирішили, що на цей раз досить. В усякому разі кроку до порозуміння вони не зробили.
* * *
По цій мові покажу, як я «зневажаю» Україну. Для когось повага й любов до України проявляється ув одах Україні й мудрому, талановитому, героїчному (і т.д.) українському народові, у тужливих піснях і думах про важку нашу долю тощо.
Чимало, звичайно, є й таких, хто скрушно згадає відому сентенцію: «Чому ми такі бідні? Бо дурні. А чому ми такі дурні? Бо бідні». Їх влаштовує це зачароване коло мудрування.
Але ні перші, ні другі не можуть чи не хочуть піднятися над явищем і подивитися на нього згори або віддалитися від нього і подивитися на нього відстороненим поглядом, і відтак бодай спробувати розібратися, в чому ж проблема, що така багата історією, природними ресурсами, культурою країна і такий мудрий, талановитий і героїчний народ опинилися в безвиході між бідністю та дурістю.
Напевно ж є цьому причини, пояснення цих причин, а отже — й осмислення можливостей виходу з глухого кута, утвореного перетином ліній бідності та невігластва. Але чому ж ніхто не шукає цього виходу, а якщо знайдеться такий зухвалець — йому тут же дістанеться по руках.
Як у тому анекдоті про пекло та про три казани, у яких у киплячій смолі варяться євреї, росіяни й українці. Біля казана з грішними євреями стоїть посилена охорона. Біля казана з росіянами стоїть якийсь засуджений наглядач. А біля казана з українцями взагалі нікого немає. Запитують завідувача пекла: чому така посилена охорона біля казана з євреями? Тому, відповідають, якщо хоч один із того казана вибереться, то й інших повитягає. А чому біля казана з росіянами лише один охоронець? Та їм все одно, але хтось може й надумати вибиратися із казана. Ну, а чому біля казана з українцями взагалі нікого немає? Немає потреби: там, якщо один хтось і спробує вибратися із казана, то йому інші не дадуть — потягнуть назад — щоб не висувався…
Я — чи не єдиний, хто зміг вибратися із цього ментального казана і усвідомив, що можна і треба витягувати з того пекельного казана й усіх інших своїх одноплемінців, які, мабуть, і не підозрюють про існування мудрості, висловленою Григорієм Сковородою: «Не смішно лі: всі в пеклі, а бояться, щоб не попасть». Напевно тому й тягнуть мене назад у той пекельний казан.
Інакше чого б їм дорікати мені, що я не поважаю Україну, а дехто взагалі вважає мене ворогом України. Бо хто ж, як не той, хто зневажає Україну, а тим паче є її ворогом, може присвятити усе своє життя присвятив українській справі і так зневажає Україну, що виявився єдиним, хто випрацював власну україноцентричну концепцію стратеґії розвитку України на тривалу перспективу.
Перше: хто ще, крім мене, висунув ідею системної (сутнісної) українізації України? Поки що ця ідея висловлена у тезовому форматі (див.: Українізація України як факт і фактор системних змін: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 230 с.). У названій вище збірці є план-проспект дослідження, яке має стати наступним кроком для деталізації концепції та обґрунтування засад, мети, завдань, методів, орґанізаційних заходів щодо створення Руху за Українізацію України й випрацювання комплексної цільової Національної проґрами українізації. Справді, до такого може додуматися лише людина, яка сидить десь за тисячі кілометрів від України і зневажає, а то й ненавидить її.
Друге: у нас люблять героїзувати дисидентів-шістдесятників, Народний рух України [за перебудову], рухівську фракцію «Народна рада» у Верховній Раді України, а відтак і скиглити з приводу того, що першим президентом незалежної України став Леонід Кравчук, а не В’ячеслав Чорновіл, що Леонід Кучма став батьком оліґархії, яка розграбувала Україну, і що все пішло не так, як мріялося. Але хто, крім мене, обʼєктивно подивився на те, що відбувалося наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, критично осмислив факти, події та явища, і відверто висловив свою думку про ті перешкоди, які спричинилися до втрати навіть того, що Україна успадкувала від СРСР? У стислій поки що формі і лише на прикладі однієї постаті В. Чорновола я показав те, про що «справжні патріоти» воліли б промовчати (див.: В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2019. — 201 с.). Ідейні чорноволіаці, звісно, обзивали і обзивають мене таким, що зневажає Україну або є її ворогом.
Третє: 2014 року Росія порушила Будапештський меморандум. В.о. президента України Олександр Турчинов, Верховна Рада і Уряд України промовчали. Новообраний президент України Петро Порошенко, замість того, щоб вимагати скликання саміту у форматі Будапештського меморандуму, вляпався в Нормандський формат і погодився на посиденьки в Мінську, які завели Україну в глухий кут. Як людина, яка зневажає Україну і для декого навіть є ворогом України, я виступив з ініціативою скликання саміту у форматі Будапештського меморандуму, знайшов підтримку в американському політикумі й дипломатичному корпусі, але не знайшов підтримки в… Україні. Євгеній Марчук порадив мені пікетувати Білий Дім. Будапештський формат так і не був задіяний через небажання української влади (дет. див.: Будапештський формат: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 294 с.). У своїх статтях, що увійшли до названої збірки, я висунув для України ідею Гельсінки-2 — ініціювати перегляд Гельсінських заключних договорів про безпеку й співробітництво в Європі. Ця ідея не зацікавила Україну ні часів П. Порошенка, ні часів Володимира Зеленського. Робіть висновок, наскільки я зневажаю Україну у порівнянні з політиками, яким ви довірили більше, ніж мені.
Четверте: журналісти України старшого покоління памʼятають мене як свого викладача (С. Орел та В. Тютюн в їхньому числі). Київські журналісти 1990 року обрали мене своїм головою, але не пройшло й року, як вони ж зрадили мене, промінявши «Четверту владу» на «Стадіон», що обернулося справжнім стадіоном для України 2019 року (див.: «Журналісти і незалежність»). Від 1990 року я, який зневажає Україну, настирливо просуваю в суспільство ідею створення україноцентричної системи ЗМІ й створив для цього базову платформу (дет. див.: Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.), але, як виявилося, в Україні просто немає україноцентричних журналістів, з якими можна було б якщо не створювати, то бодай обговорювати ідею й концепцію створення такої системи. Тих, хто любить і поважає Україну більше за мене, ця тема взагалі не цікавить.
Пʼяте: цікаво було б довідатися, хто саме (бажано назвати імена) в Україні та/або в українській діаспорі переймається темою обʼєднання зусиль українського суспільства та українського зарубіжжя в єдину потугу як рушійну силу системних змін в Україні, як це роблю я як той, хто зневажає Україну, або краще за мене (дет. див.: Світове українство — рушійна сила системних змін в Україні: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 309 с.). Наскільки мені відомо, і Ґуґл це вам підтвердить, ідея такого єднання через створення Руху Світового Українства нікому і в голову не приходила. Чому? Тому, що принцип поділяй і владарюй однаковою мірою вигідний політичним силам в Україні та номенклатурній діаспорі за межами України. І одні, і другі успішно реалізують свої приватні інтереси у цьому розбраті, інтереси ж України і всього світового українства їх не цікавлять. Зрештою, усе це чуже, якщо не вороже, й моїм затятим критикам.
Шосте: тут піде мова про те, що у тих, хто закидає мені зневагу до України, може викликати особливу зневагу до мене особисто й дати підстави назвати мене ворогом України, який «посягає на конституційний лад», що є кримінальним діянням, зрадою і бозна чим ще. Справді, я не раз казав і кажу, невтомно стукаючи в одну точку, — усі провали України від часу проголошення незалежності спричинені тим, що Україна продовжує жити в радянській системі координат. У звʼязку з цим я просуваю в суспільство ідею системних устроєвих змін, тобто заміни радянського суспільного устрою, встановленого більшовиками, якісно новим суспільним ладом, заснованим на українських національних традиціях і звичаях (дет. див.: Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.). Хіба можна більше зневажати Україну, ніж оце так зневажаю я?
Сьоме: о, тут ще більше я проявляю зневаги до України, ніж в усіх попередніх випадках разом узятих! Уявляєте, я не просто ратую за відродження Українського Козацтва й козацьких традицій як нащадок двох гетьманів, а ще й убачаю в козацтві становий хребет українського суспільства й маю нахабність говорити про трансформаційну місію козацтва, посилаючись на те, що козацька складова є визначальною складовою українського менталітету (дет. див.: Трансформаційна місія Українського Козацтва: Статті, нотатки — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2021. — 210 с.). Тут я говорю також і про роль саме козацтва у зміцнення національної безпеки і оборони України. А це ж така неповага до України. Звичайно, мене ніхто не вважав би таким, хто зневажає Україну, якби я вписався в контекст якогось козацького шоу, напʼявши на себе генеральський мундир чи рясні шаровари (мундира не маю, а шаровари маю), й зайнявся сценічними витівками.
Восьме: і тут ми приходимо до проблеми всіх проблем, порушених мною вище, і до причин того, чому мої ідеї й ініціативи сприймаються і в Україні, і в діаспорі як недружні, якщо не сказати — зневажливі, щодо України. Українізація, створення україноцентричної системи ЗМІ, відродження Українського Козацтва, перетворення світового українства на рушійну силу системних змін в Україні, нарешті ініціювання, просування ідеї в суспільство й організація заходів, спрямованих на устроєві зміни в Україні впирається в українську і все ще радянську трудову інтеліґенцію, виховану компартійно-радянською владою за СРСР, яка успішно самовідтворюється в незалежній Україні, і мої критики є типовими представниками цього прошарку (чи класу, якщо міряти радянськими мірками) українського суспільства. Статті, які так чи інакше зачіпають цю тему, я обʼєднав у збірку «Інтелектуальна еліта України як проблема» (див.: Інтелектуальна еліта України як проблема: Статті, нотатки. — Вашинґтон: Видавництво Україна Інк. — 2022. — 729 с.). Ця збірка виявилася найбільшою з усіх збірок моїх статей і нотаток, згаданих вище. «Герої» статей, що увійшли до цієї збірки, звичайно ж, мають достатньо підстав вважати мене таким, хто зневажає Україну, а дехто — своїм ворогом, а значить, на їхнє переконання, й ворогом України.
На підході у мене ще кілька збірок статей і нотаток, дві з яких (одна українською, а друга анґлійською мовами) будуть присвячені повномасштабній війні, розвʼязаній проти України Росією, та ролі в цій війні президента України В. Зеленського. Усі тексти, що увійдуть до збірок, уже опубліковані або будуть опубліковані до виходу збірок на афілійованих зі мною сайтах. За реакцією на мої статті, в яких я висловлюю своє бачення постаті Зеленського й критикую його та Зе-команду, уже видно, хто схильний бачити в моїх публікаціях зневагу й ворожість щодо України. Це переважно люди, які ототожнюють Зеленського і його оточення, Верховну Раду чи політичні партії і конкретних політиків, Уряд і конкретних урядовців з Україною. Таке ототожнення є ніщо інше, як маніпуляція, а розмови на цій підставі про мою зневагу до України — нікчемні.
Мушу вам сказати, що кожен із тих, хто бере на себе гріх закидати мені зневагу чи ворожість щодо України, просто не знає або не хоче знати, скільки часу з прожитого мною життя я присвятив Україні й українській справі, особливо — у зіставленні з тим, що зробили мої опоненти. Працюючи в ідеолоґічному секторі за радянської влади, я не опублікував жодного тексту, під яким мені соромно було б підписатися зараз. Жодного! Навіть у порівнянні з тими моїми колегами, кого ви називаєте справжніми патріотами України і вшановуєте їх як незаперечних авторитетів.
* * *
Повернімося до деяких ключових нюансів моєї позиції. Головною ідеєю з-поміж тих ідей, які просуваю в суспільну свідомість, є системні устроєві зміни, тобто заміна радянського суспільного устрою, в якому ви продовжуєте жити, на якісно новий суспільний лад, заснований на українських національних традиціях і звичаях, серед яких засадничим був і має знов бути Звичай ЖИТИ ПО СОВІСТІ. Це справді важко зрозуміти? Чи є в цьому щось таке, що відгонить зневагою до України? Не думаю!
Першим кроком до таких змін має стати системна або комплексна українізація, метою якої є піднесення рівня національної свідомості й громадянської зрілості (відповідальності). Інакше кажучи, коли з мізків українців вивітриться емоційна наснага й базар, коли вони усвідомлять себе зрілими й відповідальними громадянами України, вони охоче заговорять українською, і Україна нарешті здобуде громадянське суспільство, якого наразі немає. Це також важко зрозуміти? Не думаю! Чи можна цього досягти у спосіб, характерний для Фаріон, Ніцой та їм подібних? В жодному разі.
Для цього потрібна планомірна, системна й систематична робота із суспільством. За тридцять років це можна було зробити спокійно й легко. Якби було розуміння й бажання. Але ж ґвалт піднімати з приводу окремо взятих ситуацій набагато легше. Хіба не так?
Від самого початку, тобто від 1990 року, коли Україна проголосила свій державний суверенітет ще у межах СРСР, мої колеґи-журналісти, повторюся, легко піддалися на заміну «Четвертої влади» (таку газету київських журналістів я починав улітку 1990 року) «Стадіоном» (те, на що «ЧВ» поміняв Ігор Засєда). Через 29 років українці одержали вже реальний стадіон (Зе). А між цими двома подіями ви мали бандитські стадіони Суркісів, Ахметова та ін.
Уловлюєте звʼязок і закономірність?
Перечитайте уважно згадану вище мою статтю «Журналісти і незалежність». Там є цікаві подробиці…
Мене також дивує: мої колеґи були очевидцями і учасниками чи співучасниками усіх подій, в яких брав участь і я, але чомусь вони не розуміють чи не хочуть розуміти очевидні речі. Наприклад, 2003 року я писав, що з Ющенка не буде доброго президента. Так і сталося. Ющенко враждує ж на вашу улюбленицю Тимошенко, вважаючи її своєю найбільшою помилкою. Наївний! ЮТ була лише одним із його бездумних кадрових рішень. Цікаво, що Ющенко не згадав у цьому контексті Януковича. Янукович, отже, не був його помилкою. І тому він привів Януковича на президентство? Чи я помиляюся?
Я, мабуть, також помиляюся, стверджуючи, що Порошенко привів до влади (або спричинився до приходу) Зеленського, чи не так? Це все лежить на поверхні — причинно-наслідкові звʼязки очевидні. Множити приклади чи досить Якщо досить, то перестаньте, будь ласка, бачити в мені ледве не ворога України. Я ж вам просто відкриваю очі на очевидне. Почніть вірити фактам і логічним висновкам.
Але мої опоненти продовжують товкти:
«Ніколи ворогом вас не вважав. Ви мене дивуєте. Не Ющенко привів Януковича, а кремль через Кучму. І Зеленського також, хоч і через Бєню. Те, що це оформляється через вибори і “четверта влада” цьому підтанцьовує, засвідчує, що то не “демократія” і ніяка не “влада”. Остаточний вирок українській журналістиці — 600 золотоперих на презентації у Ложкіна».
Маніпуляція через підміну понять, теми, предмету очевидна. Постараюся примітивізувати свої тези:
— президентство Віктора Ющенка було настільки неуспішним для України, що після Ющенка цілком закономірним стало президентство Віктора Януковича (таки так: Ющенко породив Януковича);
— президентство Януковича спричинилося до ЄвроМайдану та Революції Гідності, а відтак і до в.о. президентства Олександра Турчинова та президентства П. Порошенка;
— президентство Зеленського стало закономірним наслідком президентства Порошенка…
Що тут незрозумілого? Що тут антиукраїнського? Я лише обіграв Святе письмо: Кравчук породив Кучму, Кучма породив Ющенка, Ющенко породив Януковича, Янукович породив Порошенка, Порошенко породив Зеленського…
Звісно, я не проти дискусії, більше того, я радий арґументованій критиці — вона стимулює, але вони твердо переконані: «Я з вами не дискутую — марно». Я це розумію, бо причина одна — брак аргументів.
На тлі оцих «зʼясувань стосунків» із людьми, які, по ідеї, мали б бути моїми однодумцями і соратниками, напрошується висновок, що рівень їхнього мислення не дотягує до того рівня, на якому можливе повне взаєморозуміння. І біда в тому, що процес пошуку взаєморозуміння зависає на рівні понятійно-катеґоріального апарату, а також підміни теми й предмету обговорення.
Узяти для прикладу поняття «четверта влада». Я використовую його у своїй концепції створення україноцентричної системи ЗМІ й говорю про важливість перетворення ініційованої мною (а не чинної) системи ЗМІ на «четверту владу», здатну здійснювати вплив на першу, другу і третю влади. Той же В. Тютюн же сприймає це поняття виключно у звʼязку з чинною системою ЗМІ в Україні і не розуміє того, що оліґархічна система ЗМІ «четвертою владою» як інструментом формування і вираження громадської (а не олігархічної) думки по суті своїй не є.
* * *
Тепер покажу, як я — той, кого закликають «не зневажати Україну», — «за тисячі кілометрів» від України юридично закріплюю і тримаю звʼязок з Україною і що я роблю для України і українців. Мова піде про повʼязані з моїм імʼям юридичні особи, зареєстровані в США.
У звʼязку з цим нагадаю сказане вище про те, як «Четверту владу» поміняли на «Стадіон» і як мене вижили з Київського університету. На щастя, я не опинився на вулиці: за півроку до мого увільнення з роботи в університеті я зареєстрував видавничо-друкарське підприємство «Ноосфера», яке, звичайно, не без труднощів стало на ноги й давало роботу не тільки мені, а й ще 15–20 моїм працівникам.
Навесні 1995 року я їхав до США, де мав намір активізувати співпрацю з американськими партнерами, почату ще 1990 року, знайти новіше, ніж у нас було, друкарське обладнання, і за три місяці повернутися до Києва. Віталій Довгич, якого я залишив на господарстві на час моєї відсутності, розкаже вам, як повелися з ним, а отже — й зі мною мої бізнес-партнери, які чомусь вирішили, що я поїхав на зовсім.
Коли я довідався, що саме сталося, що я втратив свій бізнес і що мені немає до чого повертатися: рятувати мій бізнес в Україні було пізно, починати ж спочатку були неможливим — в Україні була неймовірна економічна криза. Отож довелося леґалізуватися в США. Спасибі американцям, мені дали дозвіл на роботу за місяць, а ще через місяць я одержав і «зелену картку».
Щойно почавши щось заробляти, я вирішив видавати інформаційно-аналітичний бюлетень «Українська місія», з якого, за моїм задумом, мав вирости журнал. Мотивацією було те, що в українській діаспорі виходило чимало газет, а от журнальний формат видань був втрачений. З ряду причин, на жаль, діло не пішло, і «Українську місію» довелося відправити в архів. Назва, до речі, офіційно зареєстрована, і до видання можна повернутися.
Закріпившись на початку 1996 року в околиці «найважливішої столиці світу» — Вашинґтона, де якраз перебував на посаді посла України в США мій давній знайомець Юрій Щербак, у вересні я зареєстрував свій бізнес, який з літа 1999 року носить назву «Ukraina, Inc». Ось перелік основних напрямків нашої діяльності: консалтинґ, редакційно-видавничі послуги, перекладацькі послуги та ін. З докладнішою інформацією можна ознайомитися на сайті компанії.
Два підрозділи «України, Інк» почали розвиватися як автономні дочірні фірми. Це — інформаційно-аналітичний портал «Українська Світова Інформаційна Мережа» (УСІМ), який покликаний не тільки публікувати інформаційні та аналітичні матеріали, але й виконувати функції ресурсу для обговорення ідеї та створення кістяка україноцентричної системи ЗМІ для України. Другий — Всеукраїнський літературно-художній, культуролоґічний та громадсько-політичний журнал «Україна».
1997 року з несподіваної ситуації, в яку потрапила в США громадянка України і яку треба була захистити, виникла Асоціація громадян України в США, яка за пару років вийшла за межі США, і влітку 1999 року була офіційно зареєстрована як неприбуткова громадська орґанізація — Міжнародна Асоціація Громадян України (МАГУ), головою якої я пробув десять років. Десь на середині цього десятиліття в МАГУ було засновано посаду президента, яку обійняв Михайло Даценко, мої права і обовʼязки як лідера обмежилися головуванням у Раді директорів.
Чим найбільшою мірою відзначилася МАГУ? Перше: ми добилися того, що посольства і консульства України почали здійснювати заміну та продовження дії паспортів громадян України, які постійно жили й працювали за межами України (раніше, щоб поміняти паспорт, громадяни одержували довідку для поїздки в Україну для оформлення паспорта за місцем попереднього проживання в Україні). Друге: налагодження нормального виборчого процесу в закордонному виборчому округу, як ви цей процес знаєте тепер (раніше за межами України мали можливість голосувати лише співробітники посольств і консульств та особливо настирливі активні громадяни України). Третє: МАГУ ініціювала проект адресної допомоги сімейним бізнесам та підприємцям-індивідуалам в Україні і на початку 2000-х років зібрала й відправила в Україну близько 250 тисяч доларів США. Навесні 2010 року я склав з себе повноваження голови Ради директорів МАГУ, щоб зосередитися на новому проекті. Після мого відходу МАГУ проявляла якусь активність, а з часом якось непомітно зникла із суспільного простору.
Новий проект, на якому я зосередився після відходу від МАГУ, формалізувався не відразу. Лише наприкінці листопада 2015 року ми зареєстрували нову неприбуткову орґанізацію — Український Університет, Інк. (УУ), перед яким поставлено амбіційну мету — стати світовим лідером з українських та українознавчих студій, Як президент і співзасновник, маю честь очолювати цю нову орґанізацію.
Напрямки діяльності Українського Університету охоплюються трьома словами: наука, освіта і просвіта. Докладніше про все, чим ми зараз займаємося, можна довідатися із сайту Українського Університету. Наразі головну увагу ми приділяємо науковим студіям, результати яких стануть науково-методичною базою освітніх та просвітницьких проектів. В міру можливостей займаємося просвітництвом через різноманітні публікації. Освітня діяльність має почекати.
Під еґідою УУ чи при УУ формується структура, яка з часом набуде статус самостійної юридичної особи, — Український Університетський Клуб (УУК), який має свій вебсайт, з матеріалів якого можна скласти загальне уявлення, чим він займається. Це — таке собі «таємне товариство», яке єднає УУ із соціумом в Україні та діаспорі, з україноцентричними представниками інтелектуальної еліти України та ін. УУК виступає з ініціативами та заявами. На сайті можна знайти пояснення, чому УУК не розкриває імена своїх членів.
* * *
Після позитивної частини мого звіту про зроблене мною та повʼязаними зі мною юридичними особами вважаю за необхідне коротко зупинитися на тому, що заважає нам робити більше й працювати ефективніше, з якими викликами ми стикаємося, хто і як нам заважає або шкодить та ін.
Почну із ситуацій, які траплялися в практиці України, Інк. Коли моя фірма була щойно заснованою, і я активно роздавав листівки (на той час найефективніша форма реклами) з переліком і описом пропонованих послуг, ці листівки викликали роздратування у певної частини української громади Великого Вашинґтона.
Саме УУК рівно два роки тому ініціював створення Орґанізаційного Комітету Руху Світового Українства (ОК РСУ). Ми опублікували Маніфест РМУ, запрошення зголошуватися до участі в ОК РСУ, ряд звернень і заяв… З-поміж цих документів знаковим стало ініційоване ОК РСУ Звернення від 12 квітня 2022 року з приводу повномасштабного вторгнення Росії в Україну, до якого додали свої підписи 250 осіб із кількох десятків країн світу, майже половина яких не є українцями. Частина вимог із цього Звернення справили вплив на офіційну позицію України. На жаль, війна РФ проти України загальмувала формування ОК РСУ, але з другого боку — ця війна актуалізувала нагальність створення РСУ. Думаю, прийде той час, коли ми зареєструємо РСУ як якісно нову орґанізацію світового українства.
Запамʼятався один випадок, який був доброю ілюстрацією до анекдоту на бізнесову тему і в якому протиставляють євреїв і українців. Уявімо три бізнеси, які пропонують однакові послуги за різними цінами: єврейський — дорогий, американський — помірний, український — дешевий. Куди понесе своє замовлення єврей? Звісно ж, до свого — прийде і скаже: «Я хочу, щоб ти заробив». А куди понесе свої гроші українець? Він вибиратиме між єврейським та американським і обмине найдешевші послуги свого земляка… Не вірите?
Ось вам реальна ситуація з історії України, Інк. На початках існування компанії ми завʼязали співпрацю з фірмою «Міст», яка тривала 25 років і яку довелося припинити у звʼязку з війною в Україні, і не тільки. Як вихідець із православної родини, я прибився до берега в православній громаді.
Через якийсь час громада почала активно збирати пакунки для пересилки в сиротинці та старшим людям в Україні, і у них постало питання, через кого висилати пакунки в Україну. Хтось із парафії знав, що моя компанія співпрацює з фірмою «Міст» і що краще всього залучити до участі мене.
Відповідальна за пересилку зібраних пакунків жінка, як мені переказували, вислухавши підказку, відповіла, що вона знає про мої звʼязки з «Мостом», але не буде до мене звертатися. Чому? Відповідь була така: «Так він же хоче заробити».
Проблему було вирішено у такий спосіб. Відповідальна за пересилку особа знайшла контакт аґента тієї ж фірми «Міст» у Балтиморі (це приблизно 50 кілометрів від Вашинґтона і почала відправляти пакунки через нього. Щоб не заробляв свій, дали можливість заробляти чужому.
Від часу запуску сайту Української Світової Інформаційної Мережі ми періодично запрошуємо: (1) україноцентричних журналістів в Україні й діаспорі до участі в обговоренні ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні; (2) професійних журналістів і аматорів, а також блоґерів надсилати для публікації на сайті УСІМ інформаційні та аналітичні матеріали. При цьому навіть обіцяємо виплату гонорарів за кращі матеріали; (3) стати учасниками УСІМ, надавши відповідні відомості про свої сайти або блоґи. При цьому ми обіцяємо робити презентації цих ресурсів на сайті УСІМ; (4) технічну допомогу у відкритті реґіональних і місцевих сайтів та блоґів з набуттям персональних доменів та ін. Наші колеґи, на жаль, нічим не зацікавилися. Але базарні балачки про такі-сякі ЗМІ в Україні продовжуються…
Така ж ситуація і з журналом «Україна». Ні авторів, ні редакторів відділів ми поки що не набрали. Ніхто з письменників, поетів, літературно-мистецьких критиків, ніхто з культуролоґів, ніхто з публіцистів не хоче просувати українську культуру на світові обшири.
Із нашим проектом журналу «Україна» повʼязані й, можливо, найдивніші перипетії. Тематична ФБ сторінка журналу була знищена гакерами однією з перших. Ми створили нову сторінку, її було також знищено — ми не встигли нічого запустити на ній. Гакери ж рейдернули групу «Друзі журналу “Україна”». Ця група ще існує на ФБ, але ми не можемо повернути контроль над нею.
Найбільше постраждав сайт журналу. Перша версія сайту була пошкоджена гакерами так, що ми не змогли відновити роботу сайту, вимушені були поміняти платформу і створювати сайт з нуля. Нова версія сайту вийшла просто чудовою. На жаль, нова гакерська атака завдала сайтові такої шкоди, що ми не змогли відновити сайт у первісному вигляді. Ви можете заходити на сайт і читати розміщені на сайті матеріали. Нещодавня нова гакерська атака заблокувала нам можливість розміщення нових матеріалів.
Немає сумніву, що за цими атаками стоять «бійці невидимого фронту», які виконують завдання ще Порошенківського часу — «Глушити активну діаспору» — і які стали ще активнішими за президентства Зеленського.
По лінії Українського Університету ми запрошували фахівців відповідного профілю до участі у збірках статей та в колективних моноґрафіях, присвячених проблемам українізації, відродження національних традицій і звичаїв, системним устроєвим змінам а Україні та ін. Ніхто не зголосився! Ті, хто правильно поважають Україну і на всіх перехрестях кричать про свою любов до неї, виходить, не зацікавлені зробити реальне добре діло для України. Вони люблять не Україну, а себе в Україні.
Над присутністю УУ в соцмережах гакери також активно попрацювали, знищивши ряд тематичних сторінок просвітницького характеру. Окремо хочу згадати найпопулярнішу тематичну сторінку УУ, створену 2019 року з прицілом на вибори 2024 року — «Президентські вибори в Україні». Окремі записи на цій сторінці набирали понад сто тисяч (sic!) переглядів і дуже активно обговорювалися.
З часом ми звузили тематику сторінки і змінили її назву на «Українська Президентська проґрама». Це було обумовлене тим, що Український Університет започаткував «спеціальну освітньо-просвітницьку програму фахової підготовки і перепідготовки молодих і перспективних політиків з президентськими амбіціями». Очевидно, цей крок і послужив для «бійців невидимого фронту» приводом для того, щоб просто знищити сторінку.
Повний перелік знищених сторінок і груп можна знайти, перейшовши за посиланням.
Насамкінець можна було б ще обговорити проблеми й виклики, з якими ми стикаємося, просуваючи в суспільство ініціативу створення Руху Світового Українства та байдужості у ставленні щирих патріотів України в Україні та діаспорі до закликів ОК РСУ щодо проведення акцій протесту біля посольств РФ у країнах світу з першого дня повномасштабної війни Росії проти України.
На сайті УСІМ ви можете знайти висвітлення того, що і як насправді відбувалося. На жаль, світове українство не спромоглося належним чином орґанізуватися й виступити потужним фронтом на захист України й вимагати від світу виконання вимог, сформульованих в уже згаданому вище РСУ Зверненні від 12 квітня 2022 року, ініційованому ОК РСУ.
Зауважу, що ніхто з ура-патріотів у цілому і жоден/жодна із тих, хто закликає мене «не зневажати Україну» свої підписи до цього документу не додали. Вони не підтримали це Звернення навіть «смайликом» у соцмернжах. Такі-от реалії.
* * *
Думаю, тут доречно буде відповісти на ще один характерний закид на мою адресу із звинуваченням, буцімто я працюю на Москву, ба навіть є аґентом Кремля. Роблять цей закид на тій лише підставі, що свого часу я навчався в Московському державному університеті імені М. Ломоносова. Ось він — в усій своїй величі!
Вибір мого місця навчання має свою історію, але я не буду її тут розповідати. Звісно, я міг би вступити на навчання до Київського державного університету імені Т. Шевченка, але доля спрямувала мене до Москви. Я вдячний за це моїй долі. Якби я поїхав на навчання до Києва, я напевно був би учасником різних подій, через які багато моїх ровесників були виключені з університету, а дехто зазнав і ще серйозніших переслідувань.
Московський же університет у ті роки вважався університетом вільнодумства, і саме це зробило мене навіть більше україноцентричним. Я був активним учасником українського земляцтва, яке регулярно збиралося біля памʼятника Т. Шевченкові, ми могли вільно обговорювати будь-які теми, і нас за це не переслідували.
Щоліта я їздив до Києва, де працював у штаті редакції газети «Літературна Україна», яка стала для мене другим університетом. Мої старші колеґи і наставники Іван Білик, Олексій Дмитренко та Микола Шудря, коли при комусь із них запитували мене, що я закінчував, поспішали відповісти: «Літературну Україну».
На час закінчення університету я був уже досить відомий своїми публікаціями про Климента Квітку. Заступник директора Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР Микола Гордійчук, довідавшись, що головний редактор «Літературної України» не зробив для мене обіцяного листа-запрошення на роботу для комісії з розподілу, сказав мені, що я повинен приїхати на роботу до Києва. Виконуючи обовʼязки директора ІМФЕ, М. Гордійчук підписав для мене такий лист, хоч і усвідомлював можливі ризики; йому справді пізніше перепало за це.
А я, між іншим, міг залишитися працювати і в Москві: Центральний державний архів-музей музичної культури, де знаходиться на зберіганні архів К. Квітки, дуже хотів бачити мене своїм науковим співробітником…
Ну, а тепер самі робіть висновки, хто з нас більше поважає чи зневажає Україну і хто для неї робить більше, перебуваючи за тисячі кілометрів від неї.
16–20 грудня 2023 р.
* * *
Post Scriptum
Закінчивши статтю, я виклав посилання на неї на своїй сторінці у Фейсбуці, і о, диво! Запис не протримався навіть на час, необхідний, щоб подивитися, чи немає помилок.
Я відзвітував про це на своїй ФБ сторінці:
Щойно запостив це посилання на свою ж публікацію, як Фейсбук тут же видалив мій запис, надіславши мені таке повідомлення (українською подаю в інтертрепації Ґуґла):
Володимир Іваненко
Профіль не має проблем
20 грудня 2023 р
Ми видалили вашу публікацію
Чому так сталося
Схоже, ви намагалися оманливим способом отримати лайки, підписки, публікації чи перегляди відео.
Володимир Іваненко
20 грудня 2023 р
МЕНЕ ЗАКЛИКАЮТЬ «НЕ ЗНЕВАЖАТИ УКРАЇНУ»
— д-р Володимир Іваненко | Др. Володимир Іваненко.
Ви поділилися цим у своєму профілі
Ваша публікація суперечить нашим стандартам спільноти щодо спаму.
ТАКОГО ГЛУПСТВА ЩЕ ПОШУКАТИ.
* * *
Мій запис прочитав Володимир Мартинюк і написав такий коментар:
Це результат роботи ботоферми, яка масовано згенерувала дуже велику кількість скарг із саме цим звинуваченням.
До речі нинішній міністр “цифрової трансформації” Федоров, без найменших моральних вагань і сумнівів у 2019 році вихвалявся, як він “всього навсього за 200$” відправляв “в бан” будь-який текст чи інформацію, невигідну кандидату в Президенти Зеленському.
А ще він він викупив у Ґуґла “платну послугу”, яка адресно блокувала молодим мамам доступ до інформації про грошові виплати та про допомогу, яка була призначена цим мамам урядом Ґройсмана в період президентства Порошенка.
Інтелект у поєднанні з повною відсутністю моральних гальм — це найстрашніше, що є у Федорова.
Причому він, на його думку, тих норм і гальм не порушує —тому що він їх не бачить, бо вони для нього просто не існують…
Цей перезрілий хлопчик-вундеркінд ще принесе багато біди…
* * *
Це — дуже цікаве спостереження щодо Михайла Федорова, віце-премʼєра, цифрового міністра й автора «застосунку» «Дія». Якщо інформація про ботоферму підтвердиться і якщо про неї довідаються спецслужби США й Марк Цукерберг…
М. Федоров із своєю ботофермою може втягнути Україну в халепу як кібертерорист. Тоді Україні доведеться ще більше потерпати від недостатньої мілітарної допомоги США.
Ну, і Цукерберг знайде, як ударити. Цілитиме у Федорова з компанією, а постраждати можуть українські користувачі Фейсбуку.
Post Post Scriptum
Нарешті 26 грудня ц.р. цей текст прокоментувала Світлана Орел, за що я їй щиро дякую за все тут сказане. Це вона сказала:
Хто прочитав цей текст-звіт, не міг не помітити яка величезна кількість тут “Я”. Я створив, я відкрив, я організував, я показав і т.д. Саме цей етичний аспект і предмет нашої дискусії, якщо її можна так назвати. Навряд чи хто в Україні вважає цього Володимира Григоровича ворогом, як він тут стверджує. Просто ті недолугі (чи які там?) радянські українці не втекли від економічної кризи за кордон, а виживали, як могли, і як уміли несли людям і українське слово, і повертали історичну памʼять. У тих маленьких районних, міських і обласних газетах сотні тисяч статтей про українське минуле, про репресованих, про наших забутих героїв. Ну, не так, як хотів би пан професор (до речі, коли я вчилась, він не був ніяким професором, а досить сірим на фоні іншого викладацького складу, доцентом). А просвітяни? Я знаю десятки людей, які життя поклали пропагуючи цілком щиро і безкорисливо українську ідею. Ну, Просвіта ж усе не так робила. Ось професор нам написав, як треба було. Але саме завдяки роботі отих сотень тисяч не таких, які таки творили українськоцентричний тренд всупереч безликості дерожавної політики, Україна протрималась проти кацапської навали не три дні, а стоїть і досі. А теорії іменитого нашадка ще невідомо наскільки пригодяться українцям. Можливо, стали б у пригоді швидше, аби не захмарний егоцентризм автора. Уявляю, який шквал “Я” буде у відповідь. Але нехай. Українці усього світу йому не вгодили. Хай дискутує далі. Але на цьому крапка.