Оксана Забужко хвалиться своїми незліченними мандрами по Європі:
Ця “веснянкувата Європа” —це мапа моїх поїздок, яку Гугль несподівано видав мені за 2 роки зразу, за цілу Велику війну. Крім одної точки в Закарпатті, де я пила водичку в санаторії (єдиний тиждень “відпустки” за ці 2 роки), та ще одної точки в Угорщині (Будапешта, який був просто аеропортом при пересадці), решта “ластовиння” — то все робочі поїздки: виступи, інтерв’ю-на-сцені, книжкові презентації, по факту ж те, що в СРСР називалось “агітаційно-роз’яснювальна робота”: агітбригада з одної людини.
І так — 2 роки, як леду (плюс те саме в текстовій версії: “Найдовша подорож” — і на таку саму книжечку завбільшки, якби зібрати докупи, публіцистичних текстів, теж головно для західних видань). Куди вже тут до “викликання вітрів”, мій любий Шаймасе Гіні… Дедалі частіше згадую того комвзводу, який, з іще невичахлим адреналіном бою, люто горлав на взятих у полон “брянскіх”: “Ви на х… сюди прийшли?! На х… я з вами возиться маю, я вчитель, я дітей учить хочу!” — мовби збірним криком усіх тих мільйонів українців, кого війна вирвала з попереднього “сродного” життя (як мене — з перебитого на пів слові роману) й пристосувала до своїх потреб.
Це не дуже веселі підсумки, Ґуґлику, — цей графік “воєнного писателя”, – але принаймні соромно за них мені ніколи ні перед ким не буде. Колись, дуже замолоду, я була написала у вірші: “Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене” (хто ж знав тоді, що це сповниться так буквально!). Відтак єдине, що можу зробити, щоб не дозволити війні зжерти мене цілковито, — це звести надалі до мінімуму число своїх поїздок, залишивши в графіку тільки ті з них, де я дійсно абсолютно незамінна (таких теж немало!). І спробувати все ж таки повернутись до свого “перебитого” рукопису — адже, допоки супостати нищать мої книжки на окупованих територіях (лінк у коменті, для кого це новина, хоча, нагадаю, почали вони мою “ліквідацію” ще восени 2015-го — з Української бібліотеки в Москві, з рос. перекладу “Музею покинутих секретів”), доти писати нові — це також з мого боку різновид резистансу: а фіґ ви мене, с…ки, заткнете!..
Так ми й тримаємося.
І перемагаємо.
І переможемо».
* * *
Можна було б порадуватися успіхам відомої української письменниці Оксани Забужко під час мандрівок (чи гастролей?) по країнах Європи…
Вона не єдина така мандрівниця. Є ще Микола Рябчук який після мандрівок по Європі, поступившись місцем Забужко, замандрував аж на японські острови…
Є ще такий собі русофоб Антін Мухарський, який один раз уже мадрував Північною Америкою, а це ось знову збирається в дорогу…
Подорожують і інші «агітбригади з одної людини»… Зазвичай їх супроводжують дружини або чоловіки…
Біда лише в тому, що «веснянок» на мапах їхніх подорожей залишається чимало, презентовані ними книжки з автоґрафами розходяться по руках, їм аплодують на виступах чи на лекціях, і міжнародна чи навіть світова слава стелиться їм під ноги, а от результат за великим рахунком залишається невтішним.
Культурна чи інтелектуальна (називайте як хочете) дипломатія не спрацьовує, не дає потрібного для України ефекту. Так, трапляється, що зберуть вони якісь пожертви… Мухарський цілий мільйон зібрав, віддав Притулі, ну, а далі… хоч трава не рости!
Ну, а потім вони поїхали, і їх там наче й не було… Хоч і залишилися «веснянки» (чи «віспа»?) на карті…
Чому так? Чому українці зарубіжжя залишаються розʼєднаними? Чому російський історичний міф продовжує панувати в університетських аудиторіях і в мозкових центрах? Чому знижується потуга допомоги Україні в країнах і Європи, і Америки, і Азії (про «ґлобальний Південь» та Африку промовчимо)?..
Та напевно тому, що не почули або й не хотіли почути ці гастролери Звернення, ініційоване ще 12 березня 2022 року Орґкомітетом Руху Світового Українства, а відтак нічого не зробили для того, щоб їхні аудиторії не тільки довідалися про це Звернення, а й підтримали його своїми підписами, тиском на уряди й парламенти відповідних країн…
Те ж саме можна сказати й про популяризацію ідеї невідкладної боротьби з російським історичним міфом…
Триматися, перемагати й перемогти ми зможемо лише тоді, коли обʼєднаємо Світове Українство в єдину могутню силу і коли нам надійно підставлять свої плечі більшість народів країн світу.