28 січня на 86 році життя відійшов у вічність професор Дмитро Власович Степовик. Україна втратила неординарну Особистість.
Далеко не кожен із немалого кола українських учених-гуманітаріїв може похвалися воістину масштабними мірками своєї впізнаваності й авторитетності. В Европі й Америці, де живуть у розсіянні великі анклави українців, мало залишилося країн, в університетах і науково-освітніх центрах яких не виступав би Дмитро Власович із своїми доповідями чи промовами, у бібліотеках яких не було б книг цього автора. А книг цих досі вийшло понад півсотні.
Чи не в кожному українському домі знають голос Дмитра Власовича як багатолітнього ведучого авторських програм із національної культури, богослов’я, сакрального мистецтва.
Що ж до його непроминальних книжкових текстів, то мало знайдеться таких граней упослідженої владою, але ствердженої гуртом ентузіастів-одержимців у діаспорі й Україні українознавчої науки, де можна обійтися без цитат цього автора. Важко знайти також у нас україноцентричну газету (хоча із центральних їх у нас було небагато), редакція якої не прагнула б взяти у нього інтерв’ю чи вмістити на своїх сторінках його чергову рецензію чи публіцистичну статтю.
Професор Степовик ніколи не прагнув промоціювати чи рекламувати себе. Він ніколи не цікавився своїми рейтингами Гугл-Академії, не пнувся за гроші в скопуси, не працював на догоду тимчасовій кон’юнктурі.
Він ніколи не вів своїх сторінок у соцмержах. Не раз казав, що то порожня трата часу, який із роками стікає в пісок скоріше.
Він принципово не дивився антиукраїнської за сутністю нашої телевізії, не входив у безплідні дискусії з опонентами.
Просто займався тим, що віддавна любить і чому служив усе життя – Україні, українській науці, Українській церкві.
Починав як журналіст (хоча й у різні часи, але ми вчилися на одному факультеті журналістики Шевченкового університету), а став професором, академіком, здобув три докторати. До того ж такі, які за свій чітко виражений українознавчий слід не визнавала москва, а визнали університети на Заході.
Багато років спілкуючися з Дмитром Степовиком, я маю усі підстави думати, що цей чоловік, виходець із сільської житомирської глибинки, зрозумів ще з юних літ важливість постійної мозольної праці для України. В особі Дмитра Степовика український загал може мати не лише приклад, а й взірець: як треба працювати для України.
Дмитро Власович не мав своїх дітей. Але як за рідних дітей він вважав кожну із написаних, лише одноосібно, своїх книг. Мав їх понад півсотні.
В останні роки взявся за мемуаристику. Попередньо складений план-проспект, деталі якого зі мною не раз обговорював, «витягував» на три томи. І він їх написав. Втілювати цей проєкт взялося видавництво “Дніпро”. Світ побачили два томи: 2022 року – «З Україною в серці», 2023-го – «Європа очима українця». Заслану до друку книгу вражень від багаторазових поїздок на американський континент він уже не триматиме в своїх руках…
Пишаюся давньою дружбою з цією неординарною Особистістю, яка так багато вплинула на мої наукові, професійні і житейські орієнтири. Як жаль, що таких одержимих справою Патріотів, Професіоналів, просто Порядних Особистостей стає все менше…
Детальніше про цю постать: Микола Тимошик. Дмитро Степовик: Життя й наукова діяльність. Київ: Архангельський Глас, 2008. 536 с.
Микола Тимошик
ВІЧНАЯ ПАМʼЯТЬ ДМИТРОВІ СТЕПОВИКУ!
Він став моїм другом, коли я працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Я часто бував у нього вдома, і від його помешкання спускалися ми у Фролівський монастир.
З його ініціативи я вступав до аспірантури з мистецької критики у відділ образотворчого мистецтва, в якому він працював і яким завідував професор Юрій Турченко. Іспити були складені на відмінно і конкурентів у мене не було, але в аспірантуру мене не прийняли, оскільки мій керівник професор Олексій Дей був у тривалому конфлікті з Турченком, і як член приймальної комісії викрав із моєї справи характеристику. Відсутність тієї характеристики у моїй справі (копію якої можна було знайти в тому ж приміщенні, але в іншій шухляді стола, на якому лежала й моя справа) була єдиною причиною незарахування мене в аспірантуру. Ходіння по інстанціях не допомогли, а скорше зашкодили — я мусив піти з ІМФЕ.
Мій реферат «Олена Пчілка як мистецтвознавець і мистецький критик» Д. Степовик разів зо три пробував поставити у колективні академічні праці. Але навіть його співавторство не допомогло — цезура не пускала.
Реферат я зміг опублікувати як статтю лише через тринадцять років у міжвідомчому університетському збірнику «Журналістика», відповідальним секретарем редколегії якого я був.
З приємністю згадую наші з Дмтром зустрічі, зокрема й у Вашинґтоні…
Вічна йому памʼять!