Можна позаздрити професурі минуло — ніяких тобі скопусів, вебсайтів, монів, назявів, натомість простір для наукової творчості й вікриттів без механічного пересаджування методів західних наук, нехтування тим, що чимало з них, як-от антропологічний, був відомий антикам та й Г. Сковороді. Що нового, крім модифікації? Прикладів достатньо. Здобутки структуралізму й постструктуралізму — поважні, але майже ніхто не згадує джерела цих наук, а вони — в психолінгвістиці О. Потебні (Харківський університет), особливо у філологічних студіях Володимира Перетца (31 січня 1980 — 24 вересня 1935) на початку ХХ ст., в Київському університеті Св. Володимира, нині — Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. На їх основі виникла філологічна школа, що позначилася на формалізмі, завдяки якій з’явився Празький лінгвістичний гурток, сформувався структуралізм, а головне — плеяда український науковців-“неокласиків” й емігрантів.
Філологічна школа спиралася на великий історичний досвід, на філологічний метод, започаткований в Александрії, в Мусейоні, зокрема Каллімахом, згодом, адаптований до потреб християнства Філоном Александрійським, не втрачав свого потенціалу й до ХІХ ст., розкрив свої можливості в працях В.-А. Вольфа, В. Ягича, Ф. Міклошича, Л. Нідерле, згодом С. Смаль-Стоцького та ін. Філологічна школа школа О. Перетца характеризувалася свободою інтелектуального мислення й дій. Вона не відбулась би, коли б її посадили на цифровий ідентифікатор, якого, на щастя, тоді ще не придумали, коли б університетську науку втискали в безживні компедійні й мультидисциплінарні схеми.
Поява філологічної школи не вкладається в локальні виміри, сягає світових масштабів гуманітаристики, адже було запропоновано новий методологічний принцип осмислення літератури на її іманентній основі.
В. Перетц працював в Київському університеті Св. Володимира з 1903 р., а 1907-1914 рр. вів філологічні семінари, видав підсумкову працю «З лекцій з методології історії російської літератури. Історія вивчення» (1914). Філологічна школа літературознавця та його послідовників, провідних науковців Варвари Адріанової-Перетц, Л. Білецького, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта, К. Копержинського, Д. Чижевського, О. Багрія, М. Гудзія, О. Маслова, І. Огієнка, В. Отроковського та ін. долала канон «універсального» методу культурно-історичної школи, не відкидаючи його продуктивних можливостей.
Я не ідеалізую В. Перетца, який не мав сентименту ні до української літератури, ні до української долі, але його філологічна школа — неординарне інтелектуальне явище з великою перспективою універсального мислення, пов’язане з традиціями української гуманітаристики. В. Перетц у своїй медієвістиці апелював до досвіду компаративістики, застосовував її методологію у зіставленні давньоукраїнської поезії з візантійською, давньоболгарською, польською тощо, з’ясовував, «що власне хотів сказати автор у своєму творі як представник епохи і що він повторив машинально, відтворюючи літературні навички свого покоління».
Дослідник був переконаний, що не знаючи середньовічної грецької літератури, ми можемо неправильно тлумачити значення києворуського письменства; “не знаючи польської і латинської літератур XVI і XVII ст., ми помилятимемося в інтерпретації явищ української літератури XVIII ст.», що має барокові стильові характеристики, не зрозумілі без засвоєння італійського марінізму, іспанського ґонґоризму, англійського евфуїзму, французького «стіле перецесіукс», німецького бомбасту. Будучи істориком літератури, В. Перетц цікавився специфікою літературної критики як виразу «особистої чи колективної свідомості», наділеної значенням «не історичного наукового висновку, а документа, такого самого, як аналізований твір, що зумовив критичну реакцію».
Таким чином сформувалася філологічна школа, для якої принцип об’єктивності як синонім науковості був визначальним, але не відмежованим від не позбавлених раціонального сенсу суб’єктивних моментів. До об’єктивних методів В. Перетц відносив історичний, історико-ідеологічний, культурно-історичний, естопсихологічний, компаративний. Вони, сконцентровані у філологічному методі, сприяють вивченню пам’яток писемності в їх іманентній сутності. Дослідник не відкидав зв’язку літературних творів, передусім медієвістичних, з історичним буттям народу. Але, йдучи за Аристотелем, він послідовно обстоював думку, що міметичні завдання поета й історика відмінні. Тому навряд чи за допомогою літератури можна «пізнати» соціальну дійсність, радше йдеться про її художнє осмислення, зафіксоване у слові.
Першорядне значення В. Перетц надавав формі, не протиставляючи її змістові. Філолог мав на увазі не лише «обробку певного змісту, спосіб трактування сюжету чи композицію твору взагалі, або те, що називається літературним жанром». Його передусім цікавив поетичний стиль, в якому виражено не тільки художню свідомість та мислення конкретного автора, а й засвідчено визначальний принцип, який єднає літературні школи та епохи в їхній історичній перспективі.
Перед імпліцитним дослідником літератури висунута першорядна вимога простежити мінливу специфіку внутрішньо сталого стилю, тому, аби здійснити стильове прочитання літературної динаміки, треба перейти кілька наукових етапів пізнання, обґрунтованих В. Перетцом. До такого висновку спонукало вченого переконання пізнього О. Веселовського, що динаміка письменства – історія форм, а не ідей, як наполягав Ф. Гетнер, бо в літературній творчості важливе не ЩО (зміст), а ЯК (форма). В. Перетц не прокладав між ними демаркаційної лінії. Переносячи акцент зі змісту на форму, із ЩО на ЯК, він доводив: будь-яка повноцінна література – «національна за змістом і мовою».
Філологічна школа, дарма що спиралася на панівні позитивістські засади, сприймалася певним дисонансом у тогочасному літературознавстві. Її метод «виводив літературу з невластивого їй циклу суспільних дисциплін і ставив її на відповідне місце в системі мистецтвознавства» (М. Наєнко). Концепція В. Перетца відповідала новим, модерністським віянням, хоча вчений ними не переймався, завбачила появу формалізму, технікам “пильного читання”.
Дотримання строгого філологічного аналізу художнього твору не мало ригористичного значення. Воно пом’якшувалося суб’єктивними чинниками, апеляціями до естетичного, етичного, публіцистичного методів. Їх використання для дослідника було самоочевидним, продиктованим «Поетикою» Арістотеля про «суб’єктивну» сутність краси, вченням Платона про вічну красу, положеннями І. Канта про незацікавлений інтерес.
Критерій прекрасного – мінливий, щоразу залежний від естетичних смаків і мод, бо властивий не так предмету, як його людському сприйняттю і трактуванню. Тому в різні часи спостерігалося неоднакове ставлення до класицистичного віршування, творів В. Шекспіра або М. Гоголя. Етичний метод також не був надійним, наприклад, Л. Толстой принципово не сприймав «моралі» В. Шекспіра.
Публіцистичний метод з його апеляцією до суспільних ідеалів часом використовували з вузько партійною метою, що зумовлювало понятійну деформацію предмета дослідження. В. Перетц при порівнянні трьох суб’єктивних методів надавав переваги естетичному, який безпосередньо стосується художньої сутності літературного твору, натомість два інші виявляють його пізнавальну функцію, не визначальну для нього.
В. Перетц з’ясував два типи віршування давньоукраїнської літератури, відкрив лірику Івана Некрашевича, один з перших дослідив Шевченків вірш, висвітлив віршову специфіку Климентія Зіновієва, проаналізував “Слово о полку Ігоревім” тощо. Йому належить чотиритомна праця “Дослідження і матеріали з історії старовинної української літератури XVI-XVIII вв.”. Він як академік Петербурзької Академії був один з авторів офіційної записки цієї Академії до Кабінета міністрів Росії “Об отмене стеснений малорусского слова” (1905), а 1906 р. надрукував в журналі “Киевская старина” концептуальну статтю “До питання до утвердження українських кафедр в університеті”. З 1920 р. був академіком ВУАН, заснував у Петрограді “Товариство прихильників української історії, письменства й мови” (1922).
Сталінський терор не минув і В. Перетца, який жив у Ленінграді. Літературознавець “входив” до сфабрикованої чекістами організації «Російська націоналістична партія». Вона, як мовилося в «Довідці» від 15 квітня 1934 р., ніби прагнула об’єднати націоналістичні сили всіх народів на теренах Радянського Союзу, орієнтувалася «на німецький фашизм і мала на меті знищення радянської влади». Дарма вчений заперечував всі абсурдні звинувачення й показання «свідків», слідство над ним завершилося засланням в Саратов, що зафіксовано у «Виписці із протоколу Особливої Ради при Колегії ОГПУ від 15 червня 1934 р.». Те, що Й. Сталін був поінформований про «потребу» виключення В. Перетца зі складу АН СРСР, вказувало про особливий контроль парфункціонерів над цим процесом. Академік даремно вимагав перегляду судової справи. Він помер 24 вересня 1935 р.