Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. опинився в скрутній ситуації. Створений за активної участі Олеся Гончара, з моменту заснування в 1966 році він займає приміщення бурси Софійського монастиря на території Національного заповідника Софія Київська.
До того з 1944 р. по 1966 р. цю будівлю займав Центральний державний музей історії України (тоді мав назву Центральний історичний архів УРСР). Тобто в осяжній історичній перспективі в цьому приміщенні завжди були архівні установи.
Коли я працював у спілці письменників, я ніколи не чув про якісь негаразди між архівом-музеєм і заповідником, а коли прийшов працювати до ЦДАМЛМ України в 2018 році, був шокований звісткою про те, що заповідник як балансоутримувач не бажає продовжувати архівові-музею оренду. А тепер Фонд держмайна через суд намагається виселити архів-музей.
Ніхто не заперечує доцільності створення на території заповідника єдиного комплексу. Але. Архів-музей не може переїхати до будь-якого приміщення: необхідні архівні та музейні сховища з постійною вологістю й температурою, читальний зал для дослідників, приміщення для працівників установи.
Років 15-20 тому тодішнє керівництво Укрдержархіву розпочало будівництво великого комплексу на Солом’янці, а потім… Коротше кажучи, те, що треба, так і не збудували, а те, що пропонували, для збереження архівних і музейних фондів не надто підходило.
Отже, реально переїжджати з усіма фондами архіву-музею просто нікуди. Я не так давно працюю в ЦДАМЛМ України, але за цей час опрацював архіви Михайла і Ярослава Стельмахів, Григорія Кочура, Бориса Олійника, Юрія Мушкетика, Петра Осадчука, Віля Гримича, Володимира Бровченка, Вадима Бойка та багатьох інших майстрів літератури.. Усі ці документи стали частиною Національного архівного фонду. Читай — національним надбанням. Це тільки я, а колекції ЦДАМЛМ України збиралися майже шість десятиліть.
Я не можу зрозуміти, чому це питання взагалі вийшло на порядок денний уже після початку російської агресії і чому загострилося під час повномасштабного вторгнення? Чому третьою стороною процесу є Міністерство культури та інформаційної політики України? Літератури і мистецтво уже не відносяться до культури України, а фонди ЦДАМЛМ України — до національної культурної спадщини?
Ворог, прийшовши на наші землі, у першу чергу нищить культуру: музеї та бібліотеки.
Мені здається, що під час повномасштабної війни витрачати державні кошти і адмінресурс на боротьбу з державною установою якось зовсім не на часі: навпаки, треба об’єднувати зусилля для збереження культурної спадщини.
І я не розумію, чому відсторонилася від проблеми Національна спілка письменників України, яка колись стояла у витоків створення ЦДАМЛМ України, яку позицію займає голова спілки Михайло Сидоржевський?
Сподіваюся, колеги-митці, члени творчих спілок, дослідники літератури та громадськість об’єднаються й підтримають Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.
Сергій Батурин
До теми:
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України намагаються виселити із будівлі
Від Українського Університетського Клубу:
Дивно читати про те, як у часі повномасштабної війни Росії проти України одна державна установа позивається до іншої з приводу виселення архіву-музею літератури й мистецтва. Очевидно, що хтось затіяв злочинну гру.
При цій нагоді варто нагадати, що недбайливе та зневажливе ставлення в Україні до збереженні культурної спадщини, і передусім архівів, має давню, ще радянську традицію.
Свого часу, коли ЦДАМЛМ України був у процесі формування, мене запрошували туди на роботу. Запрошення було особливо зворушливим: заступник директора спеціально приїздила до мене додому, хоч мене можна було знайти й за місцем роботи неподалік — в редакції газети «Вечірній Київ».
Я відмовився від вельми заманливої пропозиції з однієї причини — пропонована заробітна плата була удвічі нижчою, ніж я заробляв як кореспондент «Вечірки».
Мені особливо боляче ще й тому, що в ЦДАМЛМ України зберігається й мій архів (Фонд N1111).