ГЕННАДІЙ ЄФІМЕНКО VS ВАЛЕРІЙ ПЕКАР

Знецінення минулого крок до…

Валерій Пекар:

Сто років тому була українська держава, а потім її не стало. Наші діди й прадіди її не втримали. Невивчені уроки повторюються.

Історики висунули чимало пояснень, чому так сталося. Прочитавши різні версії, я дійшов висновку, що основних причин три.

Коли кажуть, що країна була переважно селянська, що еліти були нечисленні — це не причина. Всі колонії, що звільнилися, і всі метрополії, що стали на шлях модернізації, на старті були такими. Не в тому справа.

Отже, три.

Внутрішні чвари. Нездатність еліт порозумітися задля порятунку країни, нездатність суспільства до внутрішнього діалогу. Незрілість еліт, відсутність відчуття власної країни як цінності, яку важко здобути й легко втратити.
Хвороба лівізни. Природна проблема бідних країн із великим незадоволеним запитом на справедливість і низькою правовою культурою. Наслідки — розкол у суспільстві, потрапляння у пастку ворожої пропаганди, незацікавленість середнього класу у перемозі.
Відсутність західної підтримки. Захід ніколи не розумів, що відбувається на теренах російської імперії, для нього це були дикі землі, на яких може зберегти лад тільки Москва, і хай воно так і буде. Додайте тимчасовий союз з німцями, й ось уже Україна є частиною осі зла.

Якщо ви уважно подивитеся, то побачите нині майже те саме. Трохи краще. Але лише трохи.

Нашої згуртованості як на рівні суспільства, так і на рівні еліт вистачило на рік, 2022. Нам знову потрібен пакт про єдність. І це суспільний договір двосторонній: влада не робить дурних речей та розмовляє з суспільством як з дорослим, а суспільство не атакує владу й одне одного.
Ми дуже бідна країна, і ще більше збідніли від війни. Нам потрібно відпустити економіку й приборкати корупцію (не лише саджати, а різати схеми), інакше загроза соціального конфлікту висітиме над нами руйнівним вироком. Додайте неповернення тимчасових емігрантів. Ліва загроза фундаментальна.
Всі сили треба кинути на дипломатію: кадрову, парламентську, мистецьку, громадську, підприємницьку, наукову тощо. Нас не розуміють ні Захід, ні Схід, ні Південь. Додайте зусилля росії, щоб нас вважали злом. Додайте байдужість, втому, купу власних викликів у всіх, і ви побачите, що нас вважають головною проблемою, яку варто прибрати.

Переважна частина українського суспільства, в тому числі політики, вірять: Україна така міцна, що з нею нічого не станеться за будь-яких умов. Часом це звучить красиво: все одно віримо в нашу перемогу! З цього випливає хибне уявлення про низьку ціну помилки: можна робити що завгодно, це не страшно, бо нічого катастрофічного не станеться.

Насправді ціна помилок дуже висока, і треба щодня боятися зробити руйнівну помилку, після якої вже нічого не можна виправити. Лише при такому ставленні до України можна її зберегти.

Україна — досить міцна річ, але і в неї є межа міцності. Щоденні тренування можуть подвоїти вагу, яку ти піднімаєш. Але збільшення ваги в сто разів просто розчавить навіть чемпіона.

Ми знаємо, що стало наслідками поразки сто років тому. У нас більше нема права на помилки.

* * *

Геннадій Єфіменко:

Знецінення минулого крок до….? У фб трапив на поширення розумувань Валерія Пекара на історичну тематику.

На жаль, чергове “винні в усьому українці” та ще й безпідставно закинуте у минуле.

Зневага і неправда про нашу історію, про боротьбу за незалежність в умовах, коли усі були проти нас. Коли навіть ліки від тифу блокувалися – а все одно за Пекарем винні насамперед українці.

Тобто винні ті українці, які навіть в умовах коли весь світ був проти нас, змусили Кремль зберегти хоч і поневолену, але державну Україну, які підштовхнули Кремль до сприяння масовій українській культури, оскільки без цього не було можливості втримати Україну?

100 років тому то не було поразкою.

Тоді Кремлю довелося піти на дуже значні поступки, за які, власне, він і мстився у 1932-1933 рр., як і запобігав небезпеці реального відокремлення України. Але навіть після Голодомору від більшості тих поступок Кремль не відмовився.
Україна залишилася державною, хоч і поневоленою.

Мало того, УНР як зберігала свою державність в екзилі. Цього теж не було до 1917 року, тобто України не було як такої.

Хіба такі результати можна означати як поразку, особливо, взявши до уваги дореволюційні прагнення українців?

Детальніше — тут: Україна й українці в постімперську добу (1917–1939) / НАН України, Ін-т історії України. – Київ: Академперіодика, 2021. – 620 с.

У вигляді науково-популярних тематичних статей — у проєкті «Наша революція».