Соціокультурні аспекти історичної пам’яті
Цікаво про історичну пам’ять у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs 1877-1945 рр.) — учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з представників позитивізму Еміля Дюркгейма.
Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам’ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам’ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.
На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв’язку образу минулого з проектами майбутнього.
Стисло щодо його концепції.
Альбвакс виходить з того, що індивіду доступні два види пам’яті – індивідуальна та колективна.
Пам’ять, як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам’ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам’яті.
Тому він запропонував спогади спільної історії розглядати, як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам’ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства.
Пам’ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім’ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.
Відповідно зміст пам’яті (що потрібно пам’ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією…
Тобто історична пам’ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам’яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам’яті) немає нації.
Що дає історична пам’ять на формування національної ідентичності?
По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави.
По-друге, формування образу «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім).
По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.
Таким чином образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.
Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.
Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам’яттю – аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам’яті.
Крім того історична пам’ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.
І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й проектів майбутнього.
* * *
З Назаром Мухачовим записали цикл передач про витоки «культурного марксизму» як теоретичної основи сучасного неоліберального світогляду.
Почали з Франкфуртської школи, яка поєднала марксистський аналіз із психоаналізом Фройда, що заклало основу сьогоднішньої деструкції основних елементів західної культури: релігії, сім’ї, моралі, традиції, освіти, мови, сексуальних відносин, вірності, патріотизму та ін.
Незабаром дивіться на каналі «Свій до свого по своє».
Сергій Чаплиґін
З коментарів:
Віктор Котій: Бачу: ядро консервативної партії поступово складається…
Поспішайте, а то не буде чого і кого “консервувати”. Головне, щоби у нову партію не проникли “корисні ідіоти”, бо це напрацьована схема недругів.
Ірина Магрицька: Подивимось. А як нам боротися з цією гидотою, сказали?
Остап Степ: Культурний марксизм, культурний невіглас, культурний пияк, аби виправдади свої матюки — особи вигадують культурне висловлювання матюків. Сергію, ви куди зібралися?
Сергій Чаплиґін: Остап Стек
«Культурний марксизм» — друга назва неомарксизму, який поширюючи свої ідеї під виглядом «політичної коректності» і «мультикультуралізму», поборює християнство, сімейні та національні цінності на користь нового світогляду та системи управління, що включає масову імміграцію, сексуальну революцію, загальний моральний та естетичний занепад.
Цей термін загальноприйнятий, навіть якщо він Вам не подобається.
Остап Стек: Звісно, що так, Сергію, але суть нашої перемоги позбутися тих ізмів (Франко) і вивести нову ясність суспільних смислів.
Людмила Шумлянська: А як лікувати готовність українців зникнути, розчинитись серед інших народів, суджу по телячій готовності приймати мігрантів-чужинців після війни. Наче це само собою зрозуміло, на війну відправляти виключно українців за національно-етнічним принципом, а після того як українців повбивають завезти чужинців. Фактично відбудеться знищення українського етносу. А як жеж різноманіття? Готовність до самогеноциду вражає. Не вимагати умови щоб українці плодились, збільшувалась чисельність, залікувати демографічні рани війни, а добити український етнос мігрантами.
Михайло Квітка: Дай Боже дійсно скластися ядру консервативної партії! Дай Бог, щоб її справжня генерація не тільки розділяла праве від лівого, а піднялась нарешті над імперсько-колоніальною парадигмою розуміння “українського”, – й повернула собі розуміння “Русі-України”, бо це ж Антонович, а не Арестович. Бо без зміни саме цієї самої важливої “парадигми справжнього українства”, без радикального збільшення “масштабу самосвідомості” та відновлення смислу “інтегральний”, все й далі буде старою “битвою карликів” в рамках “підлеглого простору смислу” успадкованого від “імперського мислення”. Хай Бог допоможе бути справжніми.
Богдан Панкевич: Я думаю, що деструкцію основ західної культури і цінностей спричинив прихід до влади нігілістичного покоління сексуальної революції-1968. Людей, котрі не знали жахіть війни і тому знецінювали все те, що лягло в основу мирної заможної Європи.
Святослав Кульчинцький: Обережно! Вовк в овечій шкірі! Цей парень (Назар Мухачов. — УУК) тусувався з Корчинським і не тільки…
Петро Сагайдак: А ці з якої помийної ями вилізли?
Від Українського Університетського Клубу:
Сучасні прибічники й активні промоутери української консервативної ідеї й засновники модерної консервативної партії спираються на західні концепції консерватизму й активно актуалізують та пропагують спадщину західних консерваторів. Нічого поганого в цьому немає.
Шкода лише, що у відродженні й становленні консерватизму в Україні наші консерватори повністю іґнорують найважливіше, засадниче, з чого народжується і на чому базується наш справжній консерватизм, — українські національні традиції і звичаї.
Запрошуємо до дискусії.