Баумейстер і релігія
На думку багатьох колег, Баумейстер як філософ дуже залежить від релігійних мотивів, і з цим питанням варто розібратися.
До релігії Андрій Олегович (далі — АО) прийшов в республіканській художній школі, де навчався і проживав з 13 років. Звичайно, що це навернення відбулося в РПЦ, а потім відразу було підкріплене читанням як «Філософії релігії» Гегеля, так і Флоренським. АО був сиротою в Києві, релігія дала відчуття причетності до чогось, що надало основу для всього. Залежність саме від російської форми православ’я в житті зберігалася до 5 курсу, далі він став більш духовного самостійним, а як філософ був «західником» вже з 2го курсу.
Здається, що відторгнення від всього українського мало теж глибоко особистісний характер. Батько Андрія Олеговича був хорошим художником, що свідомо вибрав бути українським націоналістом, переїхав у Черкаси і за свою діяльність був вбитий КДБ, коли Андрію було 13 років. Здається, що у смерті батька Андрій Олегович звинуватив саме український націоналізм, а не систему, яку з ним розправилася. Також знання української культури обмежилося дитячими враженнями, і до цього часу жодного знайомства з реальною української культурою сьогодення так і не відбулося.
Релігія як певна Традиція і філософія як інша Традиція стали замінниками батька, позбавили Андрія Олеговича відчуття сирітства. Релігія мала надзвичайно важливе значення, він дійсно багато молився, ходив на богослужіння і всією душею бажав мати містичний досвід. Чи він його мав? Сумніваюся, що все вийшло за межі глибоких релігійних переживань.
Найважливішим питанням для визначення релігійної та філософської позицій стала класична дилема Канта, з одного боку, і Фіхте-Шеллінга — з іншого боку: чи існує інтелектуальна інтуїція, яка могла б стати основою для мислення в філософії та теології? АО все більше схилявся до думки, що такої інтуїції не існує, потрібно всі філософські та богословські теорії засновувати виключно на тому знанні, які є думками.
Я вважав це першою, цілком можливою позицією, і сам любив мислити як кантіанець. Але разом з тим, я бачив значний потенціал інтуїції та споглядання, сам мав певний досвід, і як богослов та філософ визнавав можливість і необхідність такого пізнання, спираючись на феноменологію і постфеноменологію, відкидаючи всякі фантазії у дусі Фіхте чи Шеллінга. Це стало основною причиною, чому я зайнявся грецькою патристикою. Святі отці могли мислити, як Кант, розвивати теорії, спираючись на віру та розсудок. І могли говорити про інший регістр мислення, містичну теологію, коли людина мислить, спираючись на особистий досвід найрізноманітніших феноменологічних споглядань.
Наше розходження з АО було буквально таке: я казав, що коли дивлюся в очі своїй дружині, то бачу її любов до мене, а не лише колір очей, а АО казав, що буквально бачимо ми лише колір очей, а все інше домислюємо. Як богослов, АО вибрав томізм саме тому, що Тома Аквінський обмежував знання лише рівнем звичайної раціональності та не розвивав ніякого містичного богослов’я. В чому ми були з ним завжди згідні, це в тому, що містичне богослов’я не повинно змішуватися із догматичним богослов’ям, і аналогічного – феноменологічно-персоналістичний філософський спосіб мислення не має підміняти раціональну аргументацію, засновану на загальновизнаних фактах.
Сама по собі схильність до раціональної теології у дусі Томи Аквіната не робила АО католиком. Перехід в католицизм відбувався через розчарування у православ’ї, а саме – у російському православ’ї. Кумир молодості АО Флоренський у листах до дітей виявився антисемітом, і його проєкт фашистської держави, написаний у тюрмі, виявився цілком серйозним. А в якийсь момент АО жахнувся того, чим є російське православ’я в його релігійно-філософському вияві та перейшов до католицизму, причому попросив його офіційно прийняти, з ватиканською санкцією на цей акт.
Чи визначав католицизм АО його філософські та богословські погляди аж до того, щоб пояснити його критику сучасного Заходу та поворот до русофільства в останнє десятиліття? Ні, є тисячі католицьких мислителів, які захищають консервативні або ліберальні західні цінності без русофільства, не працюють на руйнацію Заходу.
Навпаки, його поворот до русофільства і критики Заходу, до перебільшення значення Китаю в сучасному світі, виник тоді, коли релігійність АО відступила на другий план. І ця трансформація потребує пояснення.
Довгий час для АО головним у його житті були Бог і особисте покликання від Бога мислити і свідчити істину. Він дійсно був щирим у цьому. Однак у якийсь момент він надірвався і вирішив заробляти гроші на публічній активності. І поступово бажання популярності та грошей стало на перше місце, витіснивши Бога і покликання.
Звичайно, що є значна кількість причин повороту до популізму і заробітчанства. Дружина АО ставила все більше вимог до необхідного рівня доходів, свідомо почала робити з АО бренд, розкручувати його на всіх доступних майданчиках і робила це доволі талановито, маючи професійний досвід у рекламі та маркетингу. АО зрозумів, що можна успішно продавати не лише знання і стиль, а й свої задавнені комплекси проти українства, і антизахідну риторику, наступивши на горло власному раціоналізму, лібералізму та й власній версії етики, що розвивала теорії Ч. Тейлора і А. Макінтаєра.
Звичайно, АО не Гайдеггер, тому оголосити, що Захід звернув не туди не в поемі «Про природу» Парменіда – це було б якось несерйозно і цілком у дусі Дугіна. Тому поворот кудись не туди він почав шукати в 1960-х, але чесно критикувати постмодерн і постмодернізм у АО знову-таки не вистачає духу, бо він доволі мало розуміється у цій тематиці. Тому антизахідна критика АО і його пропозиції щодо нової конфігурації світового порядку – завжди ескізні. Бо якщо уточнити хоча якісь позиції, то картина стане сумною.
АО розповідає, що настав кінець Заходу, і Китай є новим гегемоном, що скоро запанує над світом, і росія – васал Китаю, якому нам треба здаватися. Дивно тільки, що АО не дочитав у західних журналах, якими він постійно козиряє на відео, що у Китаї зупиняються цілі галузі економіки, як тільки Захід перестає надавати нові кредити чи вводить якісь санкції. АО як мисляча людина міг би бачити залежність всіх країн від Заходу, якби хоча б місяць спокійно розібрався з цифрами на руках, як все у світі функціонує сьогодні. Але він просто розраховує на те, що його глядачі ніколи не почнуть критично мислити і він ще довго буде міркувати від «Захід скоро загине» до «не все так однозначно». І АО має повну впевненість, що ніхто не задумається як можна говорити про занепад Заходу, необхідність здаватися на милість Китаю і при цьому закликати до відродження Європи на християнських засадах у дусі паризької декларації 2017 року?
АО постійно претендує на послідовність і логічну несуперечність власних побудов, на їх опору на факти, на прозорість шляху думки від очевидних фактів до встановлених ним істин. Але всі його роздуми останніх часів тенденційні, мають на меті догодити цільовій аудиторії. Є висновки, до яких він бажає прийти на догоду русофільській аудиторії, і він до них приходить, підтасовуючи факти сьогодення і минулого.
Але в цілому ситуація парадоксальна. Людина втратила батька і замість того, щоб звинувачувати його вбивць, звинуватила його ідентичність та пішла екзистенційною війною. Людина мала досвід Небесного Батька, але проміняла його на догоду натовпу, на нарцисизм перед цих натовпом, на створення з себе «кумира», до якого «не заросте народная тропа». Або заросте.
Парадокс ситуації у тому, що Україна буде все більше відсторонюватися від всього російського, і цей процес не зупинити нікому і ніколи. Екзистенційна загроза з боку росії – це не жарти, це такий факт, проти якого не попреш, такий факт, що обезцінює всі інші факти і роздуми. Сучасний російський нацизм, наявність якого визнають навіть найкращі російські інтелектуали – це ще один факт, що робить все російське в Україні минулим, якому немає місця в нашому майбутньому. І тому аудиторія проповідників євроазійських ідей буде зменшуватися, ідеї АО про росію як європейську країну зазнає повного краху і він рано чи пізно втратить всіх прибічників в Україні.
Для росіян же АО ніколи не буде повноцінним росіянином. Сама природа їх механізму упокорення малоросів така, що чим більше АО буде догоджати росіянам, тим більше вони будуть вимагати від нього все нових і нових знаків лояльності, все нових капітуляцій і навіть якщо б він став новим Дугіним – все одно вони б вимагали стати ще більш радикальним русофілом. Така вже їх природа. Тому весь шлях русофільського євразійства Арестовича і АО заздалегідь приречений на невдачу: росіянам не потрібне євразійство чи апологія імперії, їм потрібне повне прийняття російського націоналізму в його найрадикальших формах. І навіть після такого прийняття росіяни все одно будуть незадоволені, будуть розповідати АО, який він неправильний і некошерний, недостатньо русофільський та російський.
Таким чином, якщо ми і можемо говорити про релігійний мотив сьогоднішньої позиції АО, то це мотив самообожествління, творення із себе ідола для своєї аудиторії при відмові від усіх релігійних мотивів, які ним рухали з моменту навернення у роки юності і до повороту початку 2010-х.
Релігійно вмотивований АО писав «Філософію права» чи розбирав енцикліку папи Івана Павла II «Віра і розум» (1998 року), протиставляючи постмодерному релятивізму множину аргументів на користь універсальної раціональної та загальнозначимих цінностей. Але у відео, де він розбирає гумористичні репліки у свою адресу від українських філософів, він заперечує, що вчив про це. Ніякої загальнолюдської природи чи раціональності, цінностей чи моральних законів звичайно що не існує, як і загальновизнаних норм міжнародного права чи спільного морально-правового ідеалу, але тут же АО вимагає, що його гідність визнавали, а гумор у його адресу цю гідність зачіпає, як і його права.
Отже, відмовляючись від універсальних критеріїв раціональності та моралі задля релятивістичної магії діалогу з диктаторами і нацистами, АО чомусь вважає, що українці повинні жити, визнаючи як загальнозначимі норми, поважаючи його особисто і особливі норми, видумані в діалозі з Китаєм і росією, – ну, бо останнє йому вигідно. Вся ця постійна суперечливість щиро дивує кожного філософа. Бо де ж справжня позиція АО? Вже просто величезна кількість людей вважають, що він не може бути лібералом, як Кант чи Рейган, консерватором, як Тетчер чи Черчіль, а що він заплутався і його позиція це щось середнє між Рене Геноном і Дугіним.
Звичайно, що АО мислить себе не так. Він, як пізній Пастернак, протистоїть Системі, але ця Система – це чомусь не росія, що відновлює СРСР, але вже на основі нацизму, а Україна, яка чинить спротив нацизму, як може та як уміє. Він постійно критикує не лише недоліки Української Системи, якій він так героїчно протистоїть з німецького Переделкіно, а й критикує всі риси українського народу, який чинить спротив російському нацизму. Він шукає всі негативні елементи в народі України від еліти до самих низів, розповідаючи про нас такі міфи, що залишається задатися одним питанням: а як це ми до цього часу чинимо спротив росіянам, розгромили армію вторгнення, а потім знищили ще чотири таких самих угрупування мобілізованих? І чому я кожен день допомагаючи снайперських групам, які призвалися з усієї України – Києва і Харкова, Львова і Одеси, Сум і Миколаєва, – зовсім не бачу тих рис ідентичності громадян України, які так довго обговорює АО? Чому я бачу зовсім інших людей? І україномовних, і російськомовних, з іншими екзистенційними питаннями, з іншими потребами, з іншим баченням майбутнього цієї країни?
Всі мрії великих російських гуманістів залишилися пустими балачками, бо російський народ виявився схильним прийняти нацизм. Всі мрії АО залишаться пустими балачками, бо український народ, що воює, виявився зовсім іншим, набагато кращим і благороднішим. І наш гуманізм, і наше релігійне відродження вийдуть з окопів цієї війни та з підвалів наших міст, а не із зручного крісла у Німеччині. Вони вийдуть з наших волонтерських рухів, у які перетворилася вся Україна, від релігійних організацій до філософських спільнот.
Колись у бібліотеці імені Вернадського я читав публікації проповідей 1915 року, що прославляли імперію і критикували Захід з неймовірною майстерністю і завзятістю. І я думав про те, як сильно помилилися ці проповідники, бо вже через чотири роки всі їхні промови стали смішними – від перших абзаців звертання до імператора і його родини до останніх звеличень росії. Всяка заміна Вічного Живого Бога на тимчасові блага буває посоромлена, і дуже швидко ми побачимо черговий крах чергової недоімперії, чергове падіння нацизму та чергові виправдання філософа, що не так вже він і виправдовував путіна, його не так зрозуміли, і ось у нього є кілька відео де він пройшовся з критикою не лише по Україні та Заходу. Все це буде знову і знову, хоча цього можна було уникнути. Якби самопоклоніння не завело в такі безнадійні болота, змінивши лісові стежинки.