З історії університетів та вищої освіти України
От деякі мислі про університети
Десь на кінець “золотого” ХІХ ст. у “необьятной” імперській Росії було аж 10 університетів. У Західній Європі їх налічувалося близько півтори сотні. Цікаво, що в імперській Росії ніби на “вєлікорусскіх” зємлях їх було 4 — Москва, Пітер, Казань і Томськ (якщо, звісно, два останні можна вважати такими, що були на землях великоросійських). Натомість більшість (шість) університетів були не на російських землях — Тарту, Вільно, Варшава і три університети на українських землях у Харкові, Києві та Одесі. Цікаво, що Україна загалом мала в той час 5 університетів. Окрім трьох названих, були ще два університети на австрійських теренах — у Львові та Чернівцях. За концентрацією університетів на своїй території Україна випереджала всіх своїх сусідів — не лише росіян, а й поляків, словаків, угорців, румун. Біда лише в тому, що університети на нашій землі не були українськими.
***
Як працює російська імперська культура…
Ось зараз розбираюся з університетською філософією ХІХ ст. в Україні. В принципі. я це знав. Але зараз якось особливо “різонуло”. Отже, в нас є чимало різної інформаці, в т. ч. й наукових публікацій, не лише про таких філософських світил, як Орест Новицький чи Сильвестр Гогоцький, українців за походженням, але русофілів та українофобів, яких ще треба було б пошукати в корінній Росії. А й є інформація про всіляких навіть не другорядних, а третьорядних осіб типу Івана Кронеберга чи Християна Екеблад, які працювали у вищих навчальних закладах підросійської України.
Всіх їх зараз скопом вписують у реєстрик українських філософів. Хоча й за походженням вони не були українцями й до української культури, за великим рахунком, стосунку не мали. А ще часто були російськими патріотами не згірш “толстоєвських”.
Однак ми вкрай мало маємо інформації про викладачів філософії “неросійських” університетів України — Львівського й Чернівецького. Деякі з них навіть для нашої вченої публіки взагалі не відомі. В цьому не раз неодноразово пересвідчувався. Коли якось одному з високих адміністраторів одного з цих університетів я почав щось говорити про Клима Ганкевича, то він на мене дивився великими очима. Для нього це було “відкриття Америки”. Хоча цю персону він мав би знати. Не скажу що це його вина, це наша загальна біда.
Або ще один приклад. У Львівському університеті працював чеський шеллінгіанець Ігнацій Ян Гануш — не остання фігура в чеському слов’янофільстві. Спілкувався він з діячами української культури. Написав (не без їхньої допомоги) цікаву книгу “Дослідження слов’янського міфу”. Про Гануша знали й Костомаров, і Франко. Але зараз у наших “реєстриках українських філософів” Гануш практично відсутній. Про нього навіть немає статейки в українській Вікі. Зате там є статейка російська — щоправда, переписана з чеської.
Отак і живемо під російським культурним гіпнозом, підносячи те, що було на Вкраїні російське, і банимо те, що було західне.
***
Трохи про підавстрійську Україну. А вкінці трохи про підросійську — для порівняння
Чимало вихідців із маленького Закарпаття на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. зробили помітний внесок у розвиток української, російської та інших культур. Саме в цей період на Закарпатті спостерігалося культурне піднесення. Пов’язане воно було значною мірою із суб’єктивним чинником – активною діяльністю мукачівського греко-католицького єпископа Андрія Бачинського (1732–1809 рр.) .
На жаль, у нас на цю особу не звертають увагу. Хоча, насправді, українська (і не лише українська) культура багато чим зобов’язана цьому діячові. Стосується це й розвитку філософських студій.
Андрій Бачинський народився у родині священика в селі Бенятин Ужанської жупи (зараз це територія Словаччини). Будучи талановитою людиною, він зумів отримати добру освіту, став доктором богослов’я, вільно володів багатьма мовами. Все це дозволило йому зробити духовну кар’єру. У 1772 р. його призначили мукачівським греко-католицьким єпископом.
Урочиста церемонія висвячення новопризначеного ієрарха відбулася в травні 1773 р. в імператорській каплиці у Відні. На ній була присутня імператриця Марія-Терезія, яка особисто подарувала владиці належні регалії – митру, сакос, перстень і хрест, що свідчило про високу довіру до Андрія Бачинського з боку віденського двору. Після церемонії імператриця наділила владику особливими правами, подарувала йому великий маєток на утримання єпископату. У 1777 р. Андрій Бачинський стає таємним радником, а наступного року входить до верхньої палати сенату.
Маючи підтримку віденського двору, єпископ використав її не на особисте збагачення, а для покращення становища духовенства своєї єпархії. Зумів звільнити своїх парохів від податків, військової повинності, захистив від свавілля поміщиків. За часів єпископства Андрія Бачинського зріс матеріальний добробут греко-католицького духовенства, яке поступово перетворювалося в провідну верству для українського населення краю. При цьому він турбувався про належну освіченість священиків.
Андрій Бачинський посприяв розвитку руської (української) освіти в краї. У 1775 р. йому передали колишню єзуїтську колегію в Ужгороді, костел при ній, єзуїтську бібліотеку та Ужгородський замок Другетів. У 1778 р. до цього замку з Мукачева була перенесена богословська школа, яка існувала ще з 1744 р. Єпископ реорганізував її в духовну семінарію з чотирирічним строком навчання. Пізніше при семінарії відкрили підготовчу школу-інтернат, розраховану теж на чотирьохрічний термін навчання. Також Андрій Бачинський займався комплектуванням єпархіальної бібліотеки, яка, завдяки старанням єпископа, налічувала 9 тисяч книг та манускриптів. Займався він також і видавничою діяльністю. У 1804-1805 рр. видав у Буді п’ятитомну церковнослов’янську Біблію. Під його керівництвом побачили світ різноманітні шкільні підручники руською (українською книжковою) мовою.
Завдячуючи Андрію Бачинському на Закарпатті була створена густа сітка початкових шкіл. Загалом їх у краї налічувалося близько трьохсот. Єпископ вимагав, щоб всі хлопчики віком від шести до чотирнадцяти років отримували освіту. Священики ж чотири рази на рік мали доповідати єпископу про кількість учнів у своїх парафіях. Найбільш талановиті з них мали можливість продовжувати навчання в гімназіях, семінаріях, а потім у Руському інституті Львівського університету, який виник (про це вже йшлося) при сприянні Андрія Бачинського.
Перевірки шкіл, які проводилися на Закарпатті на початку ХІХ ст., показують, що в них працювали достатньо освічені вчителі. Вони, як правило, володіли чотирма мовами – руською (українською книжною), угорською, латинською і німецькою. Завдяки такій мовній освіті ці вчителі мали можливість знайомитися не лише з рідними східнослов’янськими культурними набутками, а й набутками Західної Європи.
Тут мимоволі пригадуються примітивні школи-дяківки та їхні малоосвічені вчителі в тогочасній підросійській Україні, котрих так чудово описав Тарас Шевченко в своїх повістях.