В’ячеслав Липинський про нашу бездержавність
Навіть сьогодні його міркування звучать злободенно. Хіба не так?
Мислитель намагався зрозуміти причини української бездержавності. Вважав, що їх можна поділити на дві групи. Перша – причини статичні, тобто ті умови існування, які ми маємо від природи і яких змінити не можемо. Друга група – причини динамічні, власне способи нашої діяльності в даних нам від природи умовах. Їх же здатні змінити.
До статичних чинників В’ячеслав Липинський відносить передусім пограничне становище України «між Азією і Європою», між культурою візантійською й римською, а також незахищеність природою кордонів від інших держав.
Наступною, другою статичною причиною мислитель «родючу землю і добре підсоння». Руйнівний вплив цих чинників він бачив у тому, що українська земля притягувала завойовників, а «легкий хліб», завдячуючи природним багатствам, вів до деградації громадських інстинктів. «Легкість життя з дуже сприяючою людині природою, – писав мислитель, – розвивала в людях, які кілька поколінь прожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля.
Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти».
Третьою статичною причиною бездержавності він вважає «неусталеність раси». Мається на увазі те, що в Україні неодноразово відбувалося змішування етносів, починаючи з найдавніших часів, коли тут проживали різні племена.
В’ячеслав Липинський вважав, що «єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідси расова неоднорідність на Україні трьох основних політичних типів: – войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника – та стихійний нахил цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі». Тому «основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків».
Четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавності В’ячеслав Липинський вважав перевагу «в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтелігентністю». На цю рису українського національного характеру вказували різні дослідники. Але якщо вони відносилися до неї позитивно чи нейтрально, то, як бачимо, відношення В’ячеслав Липинського було різко негативним.
«Надмірною чутливістю, – писав він, – при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і «всенародніми» співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні» .
Хоча статичні причини нашої недержавності ліквідувати ми не можемо, проте в наших силах звести до мінімуму злі наслідки цих причин. Так, пограничне становище України між Європою та Азією можна надолужити «доброю організацією нашої відпорної сили збройної, матеріальної, державної». Щодо шкідливих наслідків родючості землі й сприятливих природних умов, то їх можна компенсувати інтенсифікацією праці.
Шкідливі політичні наслідки нашої расової неоднорідності варто надолужувати «свідомостю необхідної нам для нашого суспільного життя на спільній землі єдности політичної, територіальної». Зрештою нашу емоційність можна компенсувати «орґанізованим і сталим виховуванням в наших людях від ранньої молодости, бракуючи їм в потрібній мірі, розуму та волі». Причому, вказував В’ячеслав Липинський, емоційність при відповідному формуванні може стати «неоціненною творчою силою».
Окрім цих причин, він ще виділяє причини динамічні, які фактично зводить до однієї – «неуміння українських людей, без огляду на те, за кого вони себе вважають і як вони себе національно називають, здобути та зорґанізувати на своїй землі свою власну владу і цю владу своїми власними силами удержати».
Петро Кралюк
Від Українського Університетського Клубу:
Професор Петро Кралюк через актуалізацію ідей Вʼячеслава Липинського спонукає до осмислення та обговорення такої цікавої теми, як «бездержавність української нації». Ця тема однаковою мірою бентежить розум як патріотів, так і ворогів України.
Перші намагаються докопатися до причин наших проблем і невдач у державотворенні, другі ж знаходять обгрунтування та підстави для ліквідації української державності.
Цікаве й конструктивне для українського державотворення пояснення «бездержавності української нації» подає Володимир Іваненко, який вважає, що цю проблему треба розглядати поза звичними для сучасної науки критеріями осмислення державного будівництва, як воно склалося в останні два чи два з половиною століття на основі досвіду виникнення й розвитку сучасних держав.
Самоорганізація українського суспільства історично відрізнялася від способів і форм самоорганізації інших суспільств. У цьому процесі ніколи не було й немає місця авторитарно-тоталітарним традиціям, через які пройшли або й проходять більшість (якщо не всі інші) народи,
Волелюбним і свободолюбним українцям історично властиві вічові, демократичні форми урядування, які практично унеможливлювали існування монархічного правління. Тому навіть у княжі часи Русь-Україна була більше республіканською, аніж монархічною.
На жаль, вічова традиція деградувала до рівня мітингово-майданних протестів, які завдяки старанням ворожих сил та низькому рівневі національної свідомості й громадянської зрілості суспільства роблять процеси державотворення непродуктивними.
У цьому контексті «статичні» й «динамічні» чинники, описані В. Липинським, не є сутнісними, а отже й продуктивними.
З цим ми й запрошуємо бажаючих до дискусії. Самостійні концептуальні тексти та коментарі просимо надсилати на адресу нашої електронної пошти.
До теми:
Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.
