…і все тому, що від самого початку своєї історичної карʼєри його занесло «нє в ту стєпь», що малоросійство звихрило мізки й погнало працювати на Москву, а тепер, коли Москва «цілком законно» використала його, залишається гризти свої лікті…
«20 января 2025 года в Москве состоялась торжественная презентация 12-го тома «Истории России» в 20-ти томах. Том посвящен истории гражданской войны в России в 1918-1922 гг. Одним из авторов указан украинский историк член-корреспондент НАН Украины Валерий Солдатенко.
По этому поводу он сделал следующее заявление», — пише на соцмережевій сторінці «Історічєская експєртіза» Юрій Латиш, який не полінувався перекласти «заявлєніє» В. Солдатенка російською мовою.
Цікаво, що для публікації своєї заяви Солдатенко спеціально відкрив собі профіль у Фейсбуці й своє виправдання чи посипання голови попелом спромігся написати людською мовою. На серйозний офіційний науковий (і політичний) демарш у члена-кореспондента НАНУ ні кебети, ні духу не вистачило, що, можливо, свідчить про його лукавство.
Що мене вражає в цій історії, так це те, що член-кореспондент НАНУ і прочая (не будемо перераховувати всі регалії історика) намагається виправдатися й викрутитися замість того, щоб щиро покаятися у своїх гріхах і хоч на старості років почати змивати з себе історичний бруд і блуд, в який його завели нерозбірливість, вивихи свідомості й історичне невігластво.
Володимир Іваненко
Запис члена-кореспондента НАНУ Валерія Солдатенка у Фейсбуці:
Раніше я ніколи не користувався фейсбуком, однак буквально вчора дізнавшись від друзів про виявлену до мене увагу, вирішив зареєструватися й повідомити наступне.
В 2018 р. я був запрошений взяти участь в Міжнародній науковій конференції «Россия в годы Гражданской войны: 1917 1922 гг.: власть и общество по обе стороны фронта» (Інститут російської історії РАН), де зробив доповідь на пленарному засіданні на тему: «Гражданская война в Украине в современном историографическом дискурсе». В ході роботи зібрання я одержав офіційну пропозицію від директора інституту Ю. О. Петрова і завідуючого відділом інституту В. В. Кондрашина війти до складу авторського колективу ХІІ тому «Истории России», присвяченого подіям Громадянської війни 1918 1922 рр. Відповідно до розробленої структури, я б мав висвітлити розвиток відповідних процесів в Україні.
Я дав згоду. Причетність упродовж десятиліть до дослідження проблеми дозволили доволі швидко підготувати потрібні матеріали і в 2019 р. направити їх організаторам видання. В телефонних розмовах мені повідомили, що мої матеріали схвалені, прийняті в опрацювання, до узгодження в загальному контексті книги, редагування тощо, однак через низку причин строки видання затримуються на невизначений термін, в усякому разі планований рік виходу – 2022 – витримати не вдасться.
Після початку повномасштабної війни Російської Федерації проти України і постанови Президії Національної академії наук України про припинення співробітництва з установами Російської академії наук я телефоном повідомив редактору том у про неможливість продовження участі в спільному проекті, що було сприйнято з розумінням. З того часу з приводу матеріалів, процесу їх підготовки до видання я жодного разу з жодною особистістю не спілкувався.
Повною несподіванкою для мене виявилася інформація з фейсбуку про вихід згаданого тому з матеріалами під моїм прізвищем. Я був впевнений, що мене просто виключили зі складу авторського колективу, а витрати часу й праці виявилися в силу обставин марними.
Відповідально наголошую: жодної роботи щодо видання книги я не вів. З керівниками проекту не спілкувався, не брав участі в редагуванні, ознайомленні з матеріалами, підготовленими до друку, не вичитував коректуру набору і не підписував макету, що є звичайною, обов’язковою практикою.
Завдячуючи друзям, ознайомившись з текстами, під якими значиться моє ім’я, був немало здивований і фактом появи матеріалів без мого на те узгодження, й не менше – з довільними змінами в публікації поданого мною варіанту. Зокрема, до книги потрапила лише приблизно його третя частина, оскільки зазнали трансформацій первісний план і структура тому. Однак, ще більше, абсолютно не можуть влаштувати здійснені непередбачувані й невиправдані смислові й змістовні метаморфози-корективи.
Чи не найбільш незадовільною видається компоновка двох розділів, з яких створюється враження, ніби ретроспективно впродовж 1917 1920 рр. в Україні мова може йти лише про одну політико-правову модель державності – Українську Народну Республіку, в яку виявилася «втиснутою» гетьманська Українська Держава 1918 р. Принагідно зауважу, що я ніколи не вживав в лапках терміна Українська революція, що зайвий раз може засвідчити більше двох десятків моїх індивідуальних монографій і сотні статей по проблемі.
Та навіть не лише незгоду, а й почуття протесту викликає те, що цілий розділ, який хронологічно охоплює останні місяці 1917 р. і перші місяці 1918 р., коли, власне, прогуркотіли «перші залпи» Громадянської війни, забравши життя тисяч жертв, й вкрай критично позначились на долі національного державотворення, замінений трьома абзацами на с. 779. Причому, їхній зміст подається як ключовий, визначальний, покликаний задати загальний оціночний тон державотворчим процесам в Україні 1917 -1920 рр., але зовсім не в’яжеться з логікою і смислами наступних матеріалів, що почасти в уривках, почасти в цілісному вигляді справді належать мені, відповідають моїм уявленням, оцінкам і висновкам. Останнє, крім мого представленого організаторам проекту тексту, цілком доступне московським історикам хоча б з двох видань: Солдатенко В. Ф. Гражданская война в Украине, 1917 1920 гг. Москва: Новый хронограф, 2012. 672 с.; Солдатенко В. Ф. В горниле революций и войн: Украина в 1917 1920 гг. Историко-историографические эссе. Москва: Политическая энциклопедия, 2018. 670 с. До речі, додатковим реальним свідченням того, що згадані вступні абзаци були написані не моєю рукою, є перше посилання на твір, на що я б не згодився, а також на мої дві монографії, що вийшли в світ в грудні 2021 р. і січні 2022 р. Хоча був би, можливо, й не проти, але зробити того технічно б не зміг через відомі обставини останнього часу – я й до цього моменту не мав можливості хоча б якусь мить потримати їх в руках.
Хто в даному випадку виявився «співавтором», насправді «автором № 1», не знаю.
Засвідчую, що наступні тексти з більшими, чи меншими правками, які істотно не впливають на смисл і зміст моєї позиції, належать мені.
Не знаю, якою мірою варто нарікати на непоінформованість про процес видання книги і її вихід ще в 2024 р., оскільки стосунків з редколегією, авторським колективом, видавцями не існувало. Зізнаюсь: в цілому домінує прикре почуття.
Коментар Андрія Здорова під записом В. Солдатенка:
Я просто нагадаю, що це не якесь онлайн-видання, яке зникне разом із сайтом, якщо не проплатять хостинг. Це не бульварна газета, яких сотні.
Том затверджено Вченою радою Інституту російської історії РАН та підписано до друку 26.04.2024 р. Тираж 3000 примірників.
Більше того це видання що має міжнародний код ISBN та попаде як обов’язковий примірник до усіх наукових та обласних бібліотек Росії та країн СНД як мінімум, а напевно також і до закордонних наукових бібліотек. Це щось типу багатотомної “Истории КПСС” або “Очерков истории СССР”, на які орієнтувалися усі шкільні програми колишнього СРСР.
І от в цьому багатотомному “академічному виданні” в розділі за підписом В.Ф. Солдатенко пишеться про “історичну єдність росіян та українців”. В 2024 році. А спростування тільки на сторінці фейсбук, яку створено два тижні тому й яку майже ніхто не читає.
***
«Выходит за чисто научные рамки…» Як український історик потрапив до «Истории России» в 20-и томах
Великий письменник Микола Гоголь у своєму романі «Мертві душі» колись писав: «Ноздрев был человек исторический. То есть всякий раз попадал в какую-нибудь историю».
20 січня 2025 року в Москві в будинку «Російського історичного товариства» відбулася урочиста презентація 12-го тому «Истории России» в 20-и томах. Нагадаю, це товариство і Редакційну раду цього видання очолює особисто Сергєй Наришкін – той самий член Ради безпеки РФ, колишній голова адміністрації президента РФ, а нині голова Служби зовнішньої розвідки РФ та за сумісництвом – голова фонду”История Отечества”. Подивитися презентацію можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=CntAhfsW_rA
Том присвячено історії громадянської війни в Росії в 1918-1922 роках та вийшов у двох книгах. Приблизно через два тижні невідомі аматори сканували другу книгу та виклали цей скан в мережу. Скачати цю книгу можна тут: https://drive.google.com/file/d/1Vsnm2XQkAWmT6IASfu2l7C1FfTfq332J/view?fbclid=IwY2xjawIRi65leHRuA2FlbQIxMAABHeKX87l3HgXFZWLeRsQKmKEbzi0i-5feRRldyqN3iKf_n24G0xoLTRKdPA_aem_A6zX_lqkKCpKgQEVzSoTl
Том затверджено Вченою радою Інституту російської історії Російської академії наук та підписано до друку 26.04.2024 р. Тираж 3000 примірників. Том вийшов у двох книгах. Бібліографічний опис:
История России: в 20 т. Т. 12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 1: Военное и политико-дипломатическое противоборство / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. – 969 с. – ISBN 978-5-02-041018-3
История России: в 20 т. Т. 12: Гражданская война в России. 1917—1922 годы. Кн. 2: Власть. Экономика. Общество. Культура / Ин-т российской истории РАН. — М.: Наука, 2024. — 919 с. — ISBN 978-5-02-041024-4
На сайті ІРІ РАН викладено лише зміст та короткий фрагмент з іншої глави : https://iriran.ru/RH-20
Оскільки я давно вивчаю історію саме революційної доби 1917-1921 в Україні, то мене звісно зацікавили перш за все розділи, присвячені саме Україні. Як сказав на презентації один із редакторів – Владислав Голдін, в написанні тому взяли участь 39 істориків, в тому числі 36 російських, два білоруських та один український – доктор історичних наук, професор Валерій Федорович Солдатенко.
Отже частина 8 книги 2 має назву: “Национальные процессы и национальные движения”. Глава 3 – “Национально-государственное строительство на Украине”. Читаємо з початку:
«Национально-государственное строительство на Украине в годы Гражданской войны – одна из актуальных и дискуссионных тем в современной российской и зарубежной историографии, поскольку ее изучение выходит за чисто научные рамки и связано с политически значимой в настоящее время задачей сохранения исторически сложившегося единства русского и украинского народов. Поэтому в этой ситуации важен взвешенный анализ сложных событий общей истории народов России и Украины, к числу которых относится Гражданская война, ее национально-региональные особенности на Украине, в том числе связанные с попытками национально-государственного строительства».
В заключному розділі так описано причини падіння Української Народної Республіки: «Безусловно одним из самых убедительных подтверждений прибли-жавшегося краха украинской национальной государственности, стала череда кри-зисных явлений в среде политически активного сегмента украинства, стоявшего у истоков национально-демократической революции».
6 лютого цього року я опублікував такий допис на своїй сторінці фейсбук. https://www.facebook.com/andrij.zdorov/posts/pfbid0fd64LgWh5yiudPKz8UbExTQt6vWwJka8Fp8v2sBJKxoPuiMJxithkAvh29TAW1QFl
«Мені от цікаво, цей текст справді належить йому? Чи цей текст є результатом колективної творчості редакції цього видання, яку очолює пан Наришкін? Якщо цей текст насправді не написаний цим істориком, чиє прізвище там стоїть, то цей історик хоча би десь публічно про це заявив?
P.S. Я спершу не ставив прізвище цього історика, але оскільки вже все одного його назвали й це не таємниця, то виправив пост і назвав його.»
—-
Приблизно через п’ять днів після цього на фейсбуці з’явився профіль «Валерій Солдатенко», де було розміщено фото саме того головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Кураса НАН України, члена-кореспондента НАН України Валерія Солдатенка. https://www.facebook.com/profile.php?id=61573000563761
Єдиний поки що публічний допис на цьому профілі у фейсбук розміщено 11 лютого 2025 р. Тут автор пояснює, що пропозиція написати відповідні розділи для цього багатотомного видання йому поступила ще в 2018 році від директора Інституту російської історії РАН Юрія Петрова та завідувача відділу того інституту Віктора Кондрашина, й він написав ці розділи та надіслав в 2019 році, але після того ніяких контактів із редакцією того видання не мав. При цьому В. Солдатенко зазначає, що був дуже здивований, коли побачив це видання в мережі, бо його текст мав зовсім іншу структуру, а найбільше – «абсолютно не можуть влаштувати здійснені непередбачувані й невиправдані смислові й змістовні метаморфози-корективи.”
«Хто в даному випадку виявився «співавтором», насправді «автором № 1», не знаю.
Засвідчую, що наступні тексти з більшими, чи меншими правками, які істотно не впливають на смисл і зміст моєї позиції, належать мені. Не знаю, якою мірою варто нарікати на непоінформованість про процес видання книги і її вихід ще в 2024 р., оскільки стосунків з редколегією, авторським колективом, видавцями не існувало. Зізнаюсь: в цілому домінує прикре почуття.»
—–
Мушу також повідомити, що на фейсбуці зареєстровано понад два десятки людей із таким само іменем та прізвищем – «Валерій Солдатенко», «Валерий Солдатенко», «Valerij Soldatenko». Тобто раптом що, і редакція тієї «Истории России» може сказати, що це не справжній Валерій Солдатенко написав, та й сам він може так само сказати. Бо його фотографію із сайту його інституту може скачати будь-хто.
Чи Валерій Солдатенко справді думає, що С. Наришкін, В. Голдін, В. Кондрашин та інші члени редакції «Истории России» читають його сторінку на фейсбук та принесуть йому публічні вибачення? Це справді смішно. Якщо навіть так, то що зміниться?
Я просто нагадаю, що це не якесь онлайн-видання, яке зникне разом із сайтом, якщо не проплатять хостинг. Це не бульварна газета, яких сотні.
Том затверджено Вченою радою Інституту російської історії РАН та підписано до друку 26.04.2024 р. Тираж 3000 примірників.
Більше того це видання що має міжнародний код ISBN та попаде як обов’язковий примірник до усіх наукових та обласних бібліотек Росії та країн СНД як мінімум, а напевно також і до закордонних наукових бібліотек. Це щось типу багатотомної “Истории КПСС” або “Очерков истории СССР”, на які орієнтувалися усі шкільні програми колишнього СРСР.
І от в цьому багатотомному “академічному виданні” в розділі за підписом В.Ф. Солдатенко пишеться про “історичну єдність росіян та українців”. В 2024 році. А спростування тільки на сторінці фейсбук, яку створено два тижні тому й яку майже ніхто не читає.
На мою думку, якби Валерій Федорович Солдатенко дійсно хотів би врятувати хоча би залишки своєї репутації як історика та громадянина, то він би опублікував відкритого листа до редакції тієї “Истории России” та Вченої ради ІРІ РАН, яка затвердила цей текст. Опублікував би на сайті Національної Академії Наук України та своїй сторінці в наукових мережах. І там чітко би вказав: що цей текст є фальсифікація його тексту і його позиції, і що він категорично протестує проти такої фальсифікації та самої концепції колективу пана Наришкіна. І протестує не тому, що Президія НАН України вирішила розірвати усі відносини із Російською академією наук, а тому що ця концепція й ці фальсифікації – це ідеологічне прикриття російської повномасштабної війни проти України, з метою знищення України.
Але тоді би довелося пояснити і медалі Пушкіна і Сталіна, отримані ним раніше. 6 березня 2012 р. указом президента РФ Д. Медведєва № 288 тодішній голова Українського інституту національної пам’яті В.Ф. Солдатенко був нагороджений «Медаллю Пушкіна» – «за великий внесок у розвиток культурних зв’язків з Російською Федерацією, збереження та популяризацію російської мови та культури за кордоном». Можна сказати звісно, що то були часи Януковича, хоч і тоді не всі такі медальки заслужили.
21 грудня 2019 р. в Києві Компартія України провела «науково-практичну конференцію» на тему «І.В. Сталін та революційне перетворення світу», приурочену до 140-річчя «вождя народів». На ній серед інших виступив із доповіддю «Сталін і Україна на переломному етапі» також професор і член-кореспондент НАН України Валерій Солдатенко. На тій же конференції від імені ЦК КПУ вручили пам’ятні медалі на честь 140-річчя І.В.Сталіна – серед нагороджених і доктор наук Валерій Солдатенко.
За що саме так полюбили його сталіністи та російські шовіністи я писав у статті «Медаль для члена-кореспондента: Валерій Солдатенко як історик більшовизму та української революції (полемічні нотатки)», розміщеній на сайті Historians.in.ua. 18 жовтня 2022 р.
На жаль із сайтом технічні проблеми, тому даю посилання на публікації тієї статті на інших ресурсах: https://www.academia.edu/89467041/
https://www.nihilist.li/2022/10/17/medal-dlya-chlena-korespondenta/
https://proletar-ukr.blogspot.com/2022/10/blog-post.html
Звісно можна сказати, мовляв, це все було до 24 лютого 2022 року.
Але ж путінский режим та рашизм як явище не народився 24 лютого 2022 року. Відкрита російська військова агресія проти України почалася 20 лютого 2014 року. Вже 18 березня 2014 Росія анексувала Крим та почала проксі-війну на Донбасі. За вісім років російсько-української гібридної війни, що почалася в 2014 р., в Росії було видано щонайменше шість книг Валерія Солдатенка – російські версії його монографій про Георгія Пятакова та Миколу Скрипника, про Володимира Винниченка та Симона Петлюру, нарис про Крим в роки революції та дві збірки його «історико-історіографічних есе» про українську революцію 1917–1921 рр. За той же час чотири збірки праць Валерія Солдатенко було видано Києві, там само вийшла й одна книжка – спільна із академіком Володимиром Литвином.
Тобто співробітництво в написанні «Истории России» було зовсім не випадковим, а скоріше закономірним. Хоча напевно таки остаточну редакцію тих розділів про Україну в томі 12 дійсно робили вже без Солдатенка, хоч і використовуючи його тексти.
Якщо згадати культовий серед пострадянської інтелігенції роман російського письменника та шовініста М. Булгакова «Собаче серце», то вся ця ситуація трохи нагадує сцену, де професор Преображенський спілкується зі Швондером і його компанією. Він щиро здивований. Він заслужений професор, який має таких впливових друзів, знайомих, клієнтів в столиці ( в даному випадку – і в Києві, і в Москві), і він мусить давати пояснення якимось там голодранцям, що з’явилися невідомо звідки й виставляють йому якісь там незрозумілі претензії. І цьому заслуженому професору так хочеться взяти телефонну слухавку, набрати номер Іосіфа Віссаріоновіча й щиро так попросити:
– Дайте мне, пожалуйста, окончательную бумажку, чтобы все они от меня отстали и не мешали работать.
————————–
Тільки от часи вже трохи не ті.
В 2008 році, коли Росія вторглася в Грузію, відомий грузинський актор та співак Вахтанг Кікабідзе публічно заявив, відмовляється від російського ордену «Дружби», яким нагородив його той самий зіц-президент Д. Медвєдєв. Це не одинокий приклад. Вікіпедія наводить список понад двадцяти осіб, що відмовилися від державних нагород Росії за часів Путіна, там є і росіяни, і громадяни інших країн. Навіть у самій Росії було чимало випадків, коли люди публічно відмовлялися від державних нагород на знак протесту проти тієї чи іншої політики держави. Тобто для людей важливіше було зберегти своє чесне ім’я, а ніж мати ті брязкальця.
Що саме важливіше для Валерія Солдатенка?
Мені багато разів доводилося стикатися із тим, що редакція того чи іншого видання змінює мій текст або навіть назву моєї статті відповідно до власних смаків чи принципів. Порядна редакція при цьому питає дозволу автора – узгоджує ці зміни із автором. На жаль бувають і непорядні видання, які роблять зміни без дозволу автора. Мені також попадалися такі видання і я писав листи протесту з цього приводу, а були випадки, коли я й відмовлявся від публікації. Звісно, що мені не доводилося ніколи брати участь у таких академічних проєктах як згадана «Історія Росії».
Але тут варто розглянути ширший контекст. Повномаштабна агресія Росії проти України лише загострила стару проблему. Імперія завжди препарує та використовує культуру колонізованих народів на власний смак та розсуд, не питаючи в них дозволу. Чи усвідомлює це В. Солдатенко, який свого часу став доктором наук за фахом «Історія КПРС», в роки незалежності багато писав про Українську революцію 1917 – 1920 років (автори «Истории России» сам цей термін «українська революція» вживають лише в лапках, як щось штучне та вигадане), але при цьому досі вірить, що Українська СРР була рівноправним засновником Радянського Союзу?
Ці питання залишаються відкритими.