Чи стане вона живильним середовищем для формування модерного українського консерватизму?
Сергій Чаплиґін анонсував на своєму профілі у Фейсбук, що він із групою своїх однодумців «спромоглися до організіції вироблення повноцінної системи координат сучасного консервативного мислення».
Ближчими днями консерватори обіцяють запустити медіа-платформу, де публікуватимуть «проблематику консервативного руху, анонси майбутніх заходів, стислі нотатки та посилання на повнотекстові матеріали з класичного та сучасного консерватизму».
«Ми не обмежуватиме себе кабінетною роботою та не займатиємо себе історичною реконструкцією, мрійливим філософуванням й не вестимемо жодних інтернет-баталій», — пише С. Чаплиґін.
Метою платформи проголошено «захист свобод людини, самовизначення, громадянських чеснот та традиційних цінностей європейсько-християнської цивілізації проти сучасного “культурного” варварства, насильницького змішання й ліво-ліберальної пропаганди».
Щиро вітаючи нове починання в царині консерватизму, я хочу нагадати, що це не перша спроба актуалізувати в Україні консервативну ідею західного, зокрема європейсько-християнського, зразка.
Багато хто напевно пам‘ятає, як наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років робилися спроби імпортувати європейсько-християнські цінності з Німеччини та ще й двох варіантах. Обидва варіанти в Україні не прижилися. Ніхто вже й не згадує про ХДПУ та УХДП.
Левко Лук‘яненко, засновуючи Українську Республіканську Партію (УРП), зчинав з Республіканської партії США, навіть не вникаючи в суть американського консерватизму.
Йосип Зінкевич, американський видавець українського походження, узявся тоді допомогти прихильникам консервативної ідеї в Україні і видав «Консерватизм» — антолоґію західних філософів, але ця книжка не набула популярності.
Декілька років тому в Україну помпезно зайшло лібертаріанство. Начебто імпортоване із США, але з обличчям, припорошене щільним шаром пилу «русского міра». Очевидно, лібертаріанство було занесено в Україну з чітко означеною метою.
Насамкінець пару зауваг щодо нашого рідного консерватизму, вбраного у тогу націоналізму.
Про нього нагадує сам пан Чаплиґін, користуючись нагодою ювілею Дмитра Донцова — українського літературного критика, публіциста, філософа, творця теорії українського інтеґрального націоналізму.
Д. Донцова з натяжкою можна віднести до українських консерваторів, оскільки він сповідував інтеґральний, сиріч поміркований, націоналізм. Про це я мав колись розмови із Славою Стецько, очільницею Конґресу Українських Націоналістів (КУН), яка знала Донцова особисто.
Український націоналізм як, безумовно, одна із консервативних ідеологій заслуговує серйозного осмислення. Років вісім років тому ми створили у Фейсбуці тематичну сторінку «Ідеолоґія націоналізму» та групу «Українська національна ідея та ідеолоґія націоналізму». Тематична сторінка, на жаль, була завалена гакерами разом із моїм попереднім профілем. Групу ж довелося закрити. Чому? Про це я писав у зверненні до учасників групи:
«Кілька років тому ми створили цю групу для обговорення української національної ідеї та ідеолоґії націоналізму.
На сторінці цієї групи запощені лише наші матеріали за тематикою групи, які, на жаль, не знайшли підтримки, широкого розголосу й навіть активного обговорення у коментарях.
Зараз група налічує півтори тисячі членів. Жоден член цієї групи не запропонував на обговорення бодай якийсь текст за темою групи.
Поза цим для розміщення на сторінці групи пропонують дописи та поширення чужих записів у мережах, які не мають жодного відношення до винесеної в назву групи тематики і які, в разі розміщення, перетворювали б групу на інформаційний смітник.
З огляду на безперспективність існування цієї групи ми дійшли думки про її ліквідацію.
У зв’язку з цим ми просимо тих, кого цікавить тема української національної ідеї та ідеолоґії націоналізму уподобати відповідну тематичну сторінку, яка залишатиметься активною. Там ви можете взяти участь в обговоренні наших матеріалів, а також розмістити свої у гостьовій частині сторінки».
Дай Бог, щоб ініційовану С. Чаплиґіним з колеґами медіа-платформу, присвячену консерватизмові, не спіткала доля наших платформ.
Тим часом повернімося до теми націоналізму як крайньо правої ідеолоґії. Принаймні так сприймають націоналізм в Україні, асоціюючи його історично з бандерівським крилом ОУН (про мельниківців та двійкарів давно вже навіть не згадують) і в сучасному прояві — з політичною партією «Свобода», яка пов‘язує себе з тією ж бандерівською традицією й ніколи не оглядається на Донцова.
Я не раз намагався викликати голову «Свободи» Олега Тягнибока на діалог, щоб з‘ясувати теоретико-методолоґічні засади ідеолоґії цієї партії, але Тягнибок переводив стрілки на ідеолоґічний відділ, а той просто тупо відмовчувався.
Аналіз доступної інформації про особливості націоналізму і ОУН Бандери, і «Свободи» Тягнибока наводить на такі спостереження і висновки. Нічого консервативного в націоналізмі цих політичних сил немає. За визначенням.
Бандерівське крило ОУН відоме широкому загалу за абревіатурою ОУН(б). Мабуть, уже ніхто й не пам‘ятає, що насампочатку абревіатура була трохи іншою: ОУН(р). «Р» тут означає «революційна», і це є найпереконливішим доказом того, що консерватизм у бандерівській ОУН навіть не ночував.
Свободівський націоналізм зажив «слави» радикального, що також є ознакою того, що нічого консервативного ні в ідеолоґії, ні в діях у цієї політичної сили немає.
«Революційне», «радикальне» і будь-що подібне просто не вписуються в катеґоріально-понятійний апарат консерватизму. За визначенням. Отож і ОУН Бандери, і «Свобода» Тягнибока є позірними націоналістичними силами, які експлуатували чи експлуатують націоналістичну риторику, але не змогли запропонувати наукове обґрунтування своєї ідеолоґії.
Чому так? Щоб відповісти на це запитання, варто заглибитися в суть консерватизму як такого і уважно придивитися, чого ж бракує в панівній версії українського націоналізму.
Спрощено, ба навіть примітизовано консерватизм пояснюють як щось вороже будь-яким нововведенням, що відстоює незмінність чогось (політичного ладу, побуту і т. п.), відсталий.
Насправді ж консерватизм — це повага до і обстоювання неперехідних, одвічних цінностей, тобто традицій і звичаїв. Тому основою консерватизму є традиціоналізм, еволюційний підхід, просвітництво тощо.
Консерватизм, — підказує нам Вікіпедія, — «визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиціїта спадкоємність у соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до усталених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей соціальної рівності, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально поміркованого розвитку. Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.
Консерватизм — це культурна, соціальна та політична філософія, яка прагне сприяти та зберігати традиційні інститути, практики та цінності. Основні принципи консерватизму можуть відрізнятися залежно від культурита цивілізації, в яких він з’являється».
У нашому випадку — це додержання й розвиток українських національних традицій і звичаїв, на основі яких має формуватися суспільний лад (устрій), а відтак і спосіб урядування. Очевидно, що в цьому ми можемо спиратися на праці В. Липинського більшою мірою, ніж на праці Д. Донцова.
Повертаючись до повідомлення Сергія Чаплиґіна, звернімо увагу на останній абзац, у якому заявлено мету ініційованої консервативної медіа-платформи. Як я вже наголошував, там висловлено намір орієнтуватися на європейсько-християнські цінності, але немає навіть натяку про цінності, на яких мав би триматися український консерватизм, — українські національні традиції і звичаї.
Це — те, що мене особисто засмучує. Засмучує передусім тому, що як би «вироблення повноцінної системи координат сучасного консервативного мислення» не звелося до багального жонглювання цитатами із працю американських і західноєвропейських консервативних філософів, а наше рідне, що існувало за сотні й тисячі років до європейсько-християнських надбань консерватизму.
Сподіваюся, що прочитавши ці рядки, українські консервативні філософи внесуть відповідні зміни до програми своєї медіа-платформи. Тоді й ми охоче підставимо їм свої плечі.
Володимир Іваненко
29 серпня 2023 р.