Публікуємо промовисту реакцію на ініціативу В. Зеленського авторства Василя Тараса, асоційованого професора університету Північної Кароліни (США).
(Майже) неможливо і ось чому.
Останні три роки я є якраз в комітеті, який так і називається, «Комітет Університету Майбутнього». Мій універ переживає, що з ним буде через 10-20-30 років і тому створив такий комітет і дав нам завдання проштудіювати питання і дати рекомендації, що робити, щоб не вийшло, що завтра ми проснемося і зрозуміємо, що У. Пн. Кароліни відстав від життя.
Тому перечитали купу книг, зустрілися з безліччю футуристів і експертів, провели сотні годин в дебатах.
Головний висновок – університет це не будівлі, не обладнання, і навіть не люди. Це частина індустріального кластера. Якби сталося таке чудо, що Україні, приміром, повернули б «золото Полуботка» і на ті трильйони уряд України викупив Стенфорд і перевіз його зі всіма будівлями, обладнанням, і навіть професорами і студентами в Київ, універ би все одно загнувся за кілька років.
Універ – це три коні в одній упряжі: промисловість, науковці, і студенти. Один з конів випадає, два інші відразу ламають спину. І якщо кращих науковців можна купити (як це зробили, приміром, в Сколково), кращих студентів притягти стипендіями (як це, приміром, роблять китайці), то створити промисловий кластер дуже важко.
Єдині ВУЗи, які були створені з нуля і які вибилися хоча б сотню кращих у світі всі були створені саме під індустріальні кластери. Прикладами є кілька ВУЗів в Пд. Кореї, Китаю, Сингапуру. Там були державні програми по розбудові цілих індустрій. Будувалися цілі виробничі комплекси, часто під експорт продукції. Ці індустріальні кластери вимагали як кадри, так і технічні рішення. Тому і на студентів був попит і студенти, по випуску, отримували добрі роботи, і на вчених, чиї розробки тут же запускали в виробництво.
В Канаді один ВУЗ теж був так злетів з нікому невідомого в рейтинг «Канадського МІТ», але лише коли біля нього створився цілий кластер на основі RIM. Не держ програма, а вдало склалися бізнес обставини.
Всякі стенфорди і гарварди так сильно стоять, бо вони є частиною цілої системи з тисяч компаній, наукових центрів, інвестиційних фондів, банків, think tanks, цілих галузей і інституцій. Іде постійний обмін, колообіг людей між елементами цих систем, де тисячі людей є то в ролі студента, то в ролі підприємця-роботодавця, то в ролі клієнта-замовника кадрів і технологій, то в ролі професора чи дослідника, то в ролі державного чиновника, то в ролі донора-мецената. Багато хто змінює ці ролі кожні кілька років: сьогодні студент, завтра співробітник, через день роботодавець, ще через день інвестор, потім знову студент, потім член якоїсь урядової ради, то професор, і так по колу. Всі один одному потрібні, всі один одного підживляють, всі один на одного створюють попит.
Якби, приміром, Каліфорнія “вигнала” Кремнієву Долину, чи як у випадку з канадським ВУЗом, RIM збанкрутувала і разом з нею канадська Кремнієва Долина, то і ВУЗ за кілька років нагнувся б без попиту на своїх студентів і технічні розробки.
Так от, я бачу як Україна може знайти ресурси на будівництво чергового набору навчальних корпусів і лабораторій.
Я сумніваюся, що Україні вдасться залучити серйозних вчених. Занадто високі зарплати і занадто важко буде заманити вчених зі світовим ім’ям в маловідому країну, без особливо гарного клімату чи якихось інших принад. Кілька альтруїстів приїде, але їх буде недостатньо.
Я також сумніваюся, що Україні вдасться зібрати досить студентів з потенціалом умовних цукербергів. Знову ж, українська освіта не має необхідного визнання в світі і малоймовірно, що кращі студенти зі всього світу почнуть подавати документи в новий, маловідомий ВУЗ в маловідомій країні. Хтось з місцевих подасться, але місцевих мізків не вистачить.
Але найбільша перешкода – це створення сильного індустріального кластера навколо цього ВУЗу, якому б потрібні були і студенти з цього ВУЗу, і науковці.
ІТ швидко розвивається в Україні, але більшість айтішників можуть освоїти ремесло і без дорого ВУЗу. Бізнес швидко розвивається в Україні, але нема ще ні інвестиційного сектору, ні культури підприємництва, та і легкості ведення бізнесу, як це є в інших точках світу. А інші сектори, як от хімічна промисловість, фінансові послуги, логістика, чи фармакологія – ці в Україні поки в зародку.
Тому, я бачу проблему зі всіма трьома конями і сумніваюся, що уряд України готовий запустити комплексний проєкт такого рівня.
АЛЕ! Поплакавшись, скажу, що в теорії це можливо. Це вдалося, як я казав, кільком ВУЗам Азії, приміром. То чому б не нам? Гарно процес описано в книзі «Чому Азії Вдалося» (How Asia Works). Тому попри мій скептицизм, сподіваюся цього разу буде інакше.
Василь Тарас