Відкритий лист до шляхетних родів з українським корінням
Ясновельможні й високодостойні нащадки славних знатних родів із теренів України-Русі!
Запропонована мною з колеґами-однодумцями концепція системних змін, оприлюднена у циклі збірок статей та нотаток та у планах-проспектах подальших фундаментальних досліджень, не зацікавила українське суспільство навіть на рівні обговорення самої ідеї.
Незважаючи на те, що ці багаторічні напрацювання повністю відповідають запитам українського суспільства, згадані праці навіть не тільки не обговорюються бодай у вузьких колах осіб, які багато пишуть і говорять на означені теми, але й створюють враження свідомого іґнорування та замовчування. Склалася ситуація, про яку Т. Шевченко писав:
«…їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собі, громадо!
Без неї, може, обійдусь,
А ради жду собі, поради!»
І це однаковою мірою стосується як України, так і діаспори.
В Україні, де пишним цвітом процвітають плаґіат і наукова недоброчесність, наші епіґони безсоромно використовують ідеї й окремі концепти з наших напрацювань без будь-якого послання на джерела і у відповідь на наші нагадування про вимогу додержання авторського права, відверто й зухвало пишуть нам у приват, що вони не хочуть робити нам рекламу.
Прикметно, що в Україні спокійно працюють під контролем антиукраїнських сил декілька позірно україноцентричних проектів, очолюваних людьми без пристойної фахової освіти й без елементарної загальної культури, завданням яких є дискредитація декларованих нами ідеї й концепцій і які явно шкодять Україні й українській справі.
Ще більшою мірою проявляє себе цинічне вичищення нашої присутності у соціальних мережах. Упродовж останніх років було підступно знищено три мої особисті профілі на Фейсбуці й десятки тематичних сторінок наших «мозкових центрів» і груп за найголовнішими напрямами наших студій. Здійснюються й гакерські атаки на наші вебсайти…
Роблять це не антиукраїнські сили десь із-поза меж України й української діаспори. Сліди гакерів ведуть до «своїх» — українських спецслужб та їхніх таємних аґентів, чиї ай-пі адреси проявляються в радіусі ста миль від українських дипломатичних місій за кордоном, зокрема в США. Словом, «не так тії вороги, як добрії люди»!
Деструктивні сили в Україні, в українському суспільстві і в українській діаспорі, гальмуючи процеси українського націєтворення й державотворення, працюючи на ворогів України й української справи або допомагаючи їм, роблять ставку на інфантилізм українського суспільства та на спричинену тривалим пануванням радянського суспільного устрою його наркотичну залежність від державного патерналізму.
Головний запит українського суспільства зводиться до того, щоб хтось прийшов і зробив для нього те, що мало б зробити само суспільство. Потребою українців у патерналізмі ось уже тридцять років поспіль користуються сили, які будують свою «націю» і свою «державу» в Україні за рахунок ресурсів українського народу і які, звісно, дбають про свої власні інтереси, але аж ніяк не дбають про Україну та український народ.
Довірливі українці купуються на обіцянки, демократичним способом (через вибори) допускають до влади осіб, їхні клани або й цілі приватні політичні партії (орґанізації) з кримінальним підґрунтям та намірами, які опираються на оліґархію та розкрадають національні багатства та ін. Внаслідок цього величезні кошти виводяться в офшори, витрачаються на будівництво розкішних палаців, складуються готівкою у приватних сховищах, а природні ресурси розграбовуються, індустріальні потужності виснажуються і не оновлюються, населення України біднішає, не відновлюється, приречене на вимирання. Це загрожує повним зникнення українського етносу і, відтак, не обіцяє перспектив для України як держави українського народу.
Оскільки системні зміни в Україні практично неможливі з огляду на прихильність українського люду до патерналізму, ми дійшли думки, що для успішного поступу України, очевидно, треба продуктивно використати саме цю суспільну проблему. Потім через розв‘язання цієї проблеми випрацювати способи подорослішання українського суспільства, підвищення рівня його національної свідомості й громадянської зрілості й, зрештою, вийти на втілення в життя ідеї устроєвих змін для України.
Це мало б стати місією української інтелектуальної еліти, але рівень національної свідомості й громадянської зрілості навіть цієї еліти, вирощеної за радянськими традиціями, залишає бажати кращого. Маємо тут згадати слова М. Ґанді:
«Еліта, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».
На жаль, «українська радянська трудова інтеліґенція» продовжує самовідтворюватися саме як продукт колонізації і як «ворог свого народу».
У цьому зв‘язку особливо мене засмучує український журналістський корпус, а отже — і стан української журналістики та засобів масової інформації. Ніхто ні в Україні, ні в діаспорі не проявляє навіть бажання обговорювати ідеї створення україноцентричної системи ЗМІ, й займатися реальним захистом інформаційного суверенітету та зміцненням інформаційної безпеки України й українського суспільства.
Щось подібне відбувається і з українським козацтвом. Ми спробували винести на обговорення ідею згуртування українського козацтва у Всеукраїнському козацькому русі та перетворення козацтва на становий хребет українського суспільства й спонукати його виконати свою трансформаційну місію. Але й українське козацтво воліє залишатися вірним традиції «шароварщини» й «генеральщини», дозволеній йому російсько-імперськими та радянськими силами. Вирости у серйозну рушійну силу воно навіть не намагається.
Так само викликає занепокоєння й українська діаспора, яка, за незначними винятками, перетворилася на пасивного спостерігача за процесами націєтворення й державотворення в Україні. Кількісно розширюючись (аж надто багато українців покидають ареали свого природного розселення), вона помітно деґрадує в якісному вимірі. В діаспорі відбуваються процеси розшарування, аналоґчні тим, що ми бачимо в українському суспільстві. Цим користуються ті, кого я називаю «номенклатурною діаспорою», хто видає себе за «лідера української громади» у зарубіжжі, але те «лідерство» зводиться до участі в імпрезах та колекціонуванні орденів і медалей України (одні й ті ж люди не гребують брати нагороди з рук президентів з сумнівно проукраїнськими і навіть антиукраїнськими поглядами), але навіть не намагаються очолити продуктивний вплив діаспори — частини світового українства як рушійної сили системних змін в Україні й українському суспільстві за прикладом діаспор інших народів.
З огляду на ситуацію, що склалася, ми вирішили звернутися до представників україноцентричних аристократичних, знатних, шляхетних родів з теренів України, які ґенетично запроґрамовані на здатність до стратеґічного мислення, продукування конструктивних ідей та випрацювання ефективних способів втілення їх у життя.
Для початку ми хочемо згуртувати бодай вузьке коло наших однодумців навколо Українського Університетського Клубу, щоб потім поступово розширювати це коло до утворення організації й інститутів української аристократії/знаті/шляхти. Почнемо з дискусій, продовжимо випрацюванням ідей, платформ, проектів, а відтак вийдемо на проґрами, які знайдуть відгомін і застосування в українському суспільстві та діаспорі й нарешті спричиняться до системних устроєвих змін.
Ми розраховуємо на те, щоб об‘єднати зусилля україноцентричних нащадків аристократичних/знатних/шляхетних родів України-Русі в кожній області, в кожному районі, в кожному місті.
Отже, якщо ви вважаєте себе україноцентричним представником української аристократії/знаті/шляхти, просимо зголошуватися на адресу електронної пошти Українського Університетського Клубу або на мою особисту. Наразі немає значення, живете ви в Україні чи в діаспорі, маєте ви чи не маєте українське громадянство. Головне для нас — ваша україноцентричність і щире зацікавлення в тому, щоб зробити добре діло для України й української справи. Нехай прокинеться наша ґенетична пам‘ять, дарована нам Всевишнім!
Слава Україні!
Проф. Др. Володимир Іваненко,
Президент Українського Університетського Клубу,
Нащадок старовинного шляхетського роду.
6–12 вересня 2021 р.
З ВІДГУКІВ ЧИТАЧІВ
Анатолій Матвійчук, Народний артист України, співак, поет, журналіст:
«Пане Володимире, дякую Вам за інформування моєї скромної особи. Мені справді цікаво і дуже імпонує ваша креативність і не байдужість до проблем України. Але я буду відвертим: якщо ви хочете знайти спільників цієї справи в Україні – змініть трохи свій тон спілкування з Вашими потенційними союниками. Не знаю, як інших, а мене особисто трохи відштовхнули від спілкування менторський тон і позиція беззаперечної правоти, нав’язування якоїсь дискусії навіть там, де її не існує. Здивувало також, що ви брали мої публікації у Фейсбуці і заочно полемізували зі мною в характерному для вас зверхньому стилі… Повірте, все це не сприяє комунікації і не об’єднує однодумців! Ви як фахівець у царині інформації маєте розуміти, що новий час диктує нові форми текстового донесення і візуальної подачі думок. Тож, зичу щиро Вам успіхів успіхів на цьому шляху. З повагою – Анатолій Матвійчук».
Зверніть увагу на те, що автор відгуку не зреаґував на жодну із висловлених у тексті тез по суті. Його роздратував «менторський тон», який багатьом справді може не подобатися, але цей тон не нівелює суть сказаного.
Право учителя — говорити якраз менторським тоном, і це право дане мені Всевишнім. В усякому разі, я не бачу сенсу бути лагідним із людьми, які хочуть кращого життя, але по суті нічого не хочуть змінювати. Навіщо мені такі союзники? Пристосовництво — доля попутників, але не союзників. Союз міцний чистотою помислів і щирістю переконань.