Два погляди на проблему якості наукових досліджень і атестації кадрів вищої кваліфікації
1.
Представниця Верховної Ради в Конституційному Суді, пані Совгиря, опублікувала закритий пост, у якому повідомляє “радісну”, на її думку, новину: відтепер для “досліджень у гуманітарних науках, зокрема у сфері права”, не потрібні публікації в іноземних журналах, які входять в Scopus та Web of Science.
Пані Совгиря пише, що “для гуманітаріїв вимоги обов’язкової публікації в цих журналах” були “поверховим рішенням людей, далеких від процесу досліджень в гуманітарних науках, зокрема у сфері права”. Ну, по-перше, право — не гуманітарна, а суспільствознавча наука. Це варто було б знати юристці й представниці в КСУ, перш ніж коментувати чиєсь “нерозуміння досліджень” у правознавчій сфері.
По-друге, розберімося з питанням, що таке Scopus та Web of Science (для тих, хто не в курсі цієї тривалої дискусії). Отже, Scopus та Web of Science — це міжнародні наукометричні бази, до яких входять різноманітні наукові журнали, якість публікацій яких контролюють. Тобто до цих матеріалів застосовується незалежне анонімне рецензування та кропіткий процес розгляду матеріалів. І що важливо — є українські журнали, які входять в ці бази.
А є ті, що не входять. Розповісти, як вони переважно функціонують? Скидаєш статтю, платиш вказану суму — і отримуєш “наукову публікацію”. Ні, не всі, але давайте чесно скажемо, — більшість журналів працює саме так. І всіх це влаштовує. Ну бо все “чесно” — заплатив гроші за публікацію, отримав свою публікацію, на основі неї — науковий ступінь, за який потім отримуєш надбавки з державного бюджету. Так-так, з грошей платників податків.
Для боротьби з фальшуванням наукових досліджень свого часу й були запроваджені норми про публікації в журналах, в яких дотриманий мінімальний стандарт якості. І так, я в курсі широкої академічної дискусії з критикою наукометричних баз. Проте я так само знаю, що альтернативи, які пропонують в Україні — геть неприйнятні. Бо все хочуть лишити “як було”. Аби далі можна було публікувати що завгодно і потім отримувати надбавки за ступені.
Я також згодна, що в деяких сферах сам формат наукових статей менш значущий, ніж, наприклад, монографій. Насамперед йдеться про гуманітарні науки, як от філологія чи філософія. І повторюсь — право до гуманітарних наук не належить. Я також згодна, що університетам потрібні гроші для того, щоб: (а) робити якісні журнали; (б) допомагати науковцям з публікаціями в тих журналах, в яких публікації платні. От тільки не треба перебільшувати й казати, що в Scopus та Web of Science геть усі публікації платні
Але те, що зараз пропонує Міносвіти — це й близько не реагування на запити від справжніх науковців у сфері гуманітаристики чи інших сферах.
Давайте чесно скажемо, що відбувається: хтось вирішив скористатися війною, аби позахищати чергові дисертації з права. Що, список депутатів з “написаними” дисертаціями вже готовий?
А про якість освіти й науки — ну то не час думати, бо війна ж.
Давайте поставимо собі питання — чи наближає Міносвіти своїми діями якість підготовки в українських вишах до європейських стандартів? Може, допомагає з євроінтеграцією української вищої освіти? Чи допомагає боротися з корупцією? Відповіді очевидні.
Міносвіти буквально заявляє, що будь-хто, кому припекло, може отримати науковий ступінь прямо зараз, користуючись війною. І для цього можна штампувати публікації незрозуміло де. І далі ми з вами з наших податків будемо платити надбавки цим псевдонауковцям.
Чого ми добиваємося цією нормою? Чи збільшить вона бажання українських студентів вчитися в українських університетах? Чи збудуємо ми таким чином кращу країну, за яку щодня українці віддають життя на фронті?
Це просто неприйнятно — тишком-нишком таке проштовхувати, бо “війна все спише”.
Так от, війна нічого не спише. Країна має знати своїх “героїв”.
Ви — будете нести відповідальність. До вас будуть питання, чому українські студенти не повернулися додому. А вони не повернуться в університети, які хочуть займатися фальшуванням, халтурою та маніпуляціями. Вони не повернуться в країну, де МОН замість того, щоб робити хоча б якісь кроки, щоб університети ставали кращими, продовжують займатися штампуванням наукових ступенів спеціальності “Право”.
Я маю мало надії змінити це рішення. Але я точно хочу, щоб суспільство знало, хто зараз користується з війни, аби порозв’язувати свої особисті питання. І — сподіваюся — дало цьому оцінку.
2.
Зараз почалися дискусії навколо того, хто розмінував Чонгар. Хто кого попереджав, а той не дослухався. Хто будував дороги і не мав грошей на ЗСУ. Тощо-тощо-тощо.
Коментарі, срачі, взаємні бани.
Як на мене, ці дискусії геть передчасні. По-перше, вони вже нічого не змінять. По-друге, прямо зараз вони нічого не змінюють. По-третє, ні, війна нічого не спише і про все це слід буде поговорити після перемоги. Треба просто пам‘ятати, продовжуючи робити все задля відвоювання нашої землі.
Інша справа, коли дічь відбувається прямо зараз. Отуточки.Поки одні воюють — інші мародерять. Поки одні волонтерять — інші розподіляють потоки та вибудовують схеми для своїх.
На жаль, для Зеленського його оточення стає тією отрутою, яка системно розїдатиме, мов корозія, його образ глави держави, що бореться разом зі своїм народом проти окупанта, відкладаючись осадом нездатності розбудовувати країну в майбутній мирний час.
В момент, коли Зеленський публічно видав індульгенцію шкарлетівщині, мовляв, помилки стали дрібними, він, з одного боку, наче наголосив на важливості військового порядку денного понад усі інші проблеми. З іншого, прямо вказав на двері закордонних університетів майбутнім студентам та аспірантам. Бо нащо змагатися на освітньо-науковій ниві між собою там, де шахраї прописують правила під себе? Краще відразу емігрувати.
І ось яскравий приклад — дисертації за «недорого, під ключ».
Сумно це все. Відверто сумно. З одного боку, не маю поки ані часу, ані змоги за таким стежити. З іншого — бачу, наскільки багато роботи буде після перемоги України у війні. По суті, доведеться заново відбудовувати цілу інституцію, яку любі друзі Володимира Олександровича руйнують вщент.
До теми:
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ЕЛІТА УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА – Ukrainian University Club