ІСТОРИКИ І ВІЙНА РОСІЇ В УКРАЇНІ​

Банкір Владислав Рашкован (на фото він крайній ліворуч) похвалився своїми приятельськими стосунками з відомими професорами-істориками, які пишуть про Україну.

«Країна, в якій історики популярні, як поп-зірки, — пише Рашкован, — непереможна! На фото:

Timothy Snyder — переглядом лекцій по історії України якого в Йелі зараз займається багато людей (перша лекція, записана менше ніж місяць тому – 286 тис переглядів на YouTube, інші – близько 100 тис)

Serhii Plokhiy — Історик, Професор Гарварду, чию книжку про історію нашої країни The Gates of Europe (Брама Європи) читав майже кожен український інтелектуал; сподіваюсь, багато також читали інші книжки Сергія

Niall Ferguson — Професор Стенфорду, історик, який багато говорить про історію цівілізації та дуже любить приїжджати до Києва. Хтось мав можливість чути його думки про війну під час нещодавньої YES конференції

Daron Acemoglu — Професор MIT, економіст, але його книжки “Чому нації занепадають»та «Вузький коридор» дають таке шалене різномаїття пояснень нашої економічної історії, що хочеться назвати його істориком.

Я не вірю, що історія повторюється, але без історії не має майбутнього. Нам треба її знати і розуміти, щоб не жити в мріях і історичних концепціях, які нам намагаються запропонувати наші вороги.

Читайте, дивіться лекції, обговорюйте. Перемога нашої нації також має коріння і в минулому, яке нам треба знати».

Від Українського Університетського Клубу:

В. Рашкован дав хороший привід нагадати про важливість історичних студій та популяризації історичних знань у часі таких подій, як війна Росії в Україні.

Для нас особливо важливими є щонайменше дві проблеми, що їх історики мають актуалізувати у цей час.

Перша проблема — історично правдиве і науково виважене тлумачення і пояснення широкій громадськості природи війни Росії в Україні.

Ми вже звертали увагу на те, що професор Т. Снайдер природу цієї війни не розуміє.

Друга проблема — розвінчування російського історичного міфу.

Здавалося б, такі історики українського походження, як професор С. Плохій, мають достатньо знань з цього питання й зручні майданчики для популяризації методолоґічно нових підходів до російської історії. На жаль, ми цього не спостерігаємо.