РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МІФ У НОВІЙ РЕДАКЦІЇ

“Будівництво російської державності”: як викладатимуть історію у вишах Росії

У той час, як увага всього прогресивного людства була прикована до російських шкіл та легендарного вже “єдиного підручника” з історії, не менш важливі перетворення відбулися і в російських вишах. З 1 вересня 2023 року там цілком по-новому почали викладати студентам історію Росії. Ну або абсолютно по-старому — різниця із підходами ХІХ століття майже непомітна.

Сергій Громенко

Процеси архаїзації, ідеологізації та уніфікації історичної освіти в Росії, які особливо посилилися у 2022 році, торкнулися не лише шкіл. Цілком природно, що під удар державної пропаганди потрапили і виші. Наступ здійснювався у двох напрямках: на одному — запровадження курсу “Основы российской государственности” (такий собі “науковий комунізм” 2.0), на іншому —кардинальні зміни в старому курсі “Истории России”.

До початку повномасштабного вторгнення в Україну “Історія Росії” теж була обов’язковим предметом для студентів неісторичних спеціальностей (як, зрештою, “Історія України” у нас). Але, по-перше, на неї відводилося від 72 годин, а по-друге, кожен виш сам визначав зміст курсу, його хронологічні, географічні рамки та методологію. 

У 2022 році владі стало ясно, що так продовжуватися більше не може — на думку пропагандистів з Російського історичного товариства, це викликало “різнобій у підходах до відбору змісту, у трактуваннях і концепціях стосовно як історії Росії в цілому, так і багатьох актуальних проблем минулого”. Тодішній голова правління РИО Константін Могілєвскій заявив: “У нас в Росії всього 0,4% студентів здобувають професійну історичну освіту, а 99,6% студентів мають її вивчати, але за фактом роблять це недостатньо”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

“Короткий курс СВО”. Російська офіційна версія війни стала обов’язковою

Тож уже 19.07.2022 Міносвітнауки РФ підготувало відповідний наказ № 662, а 8 жовтня РИО опублікувало першу версію нової концепції викладання історії Росії на неісторичних спеціальностях. 2 лютого 2023 року РИО затвердило остаточну версію. 1 вересня всі російські виші почали працювати по-новому.

Головних відмінностей три: 1) курс займатиме мінімум 144 години; 2) всі виші дотримуватимуться єдиної програми для всіх спеціальностей та форм навчання; 3) формою підсумкового контролю буде екзамен або диференційований залік.

Нова концепція складається зі “Вступу” та “Загальних питань курсу”. “Вступ” не лише окреслює методичні, географічні та хронологічні рамки, але й, по суті, вибудовує стрижень гранднаративу російської історії. І абсолютно невипадково цей гранднаратив збігається із головними тезами “Основ російської державності”, і вони разом наслідують парадигму “Истории государства российского” Ніколая Карамзіна.

Так, абсолютно відверто зазначається, що “саме історична свідомість є найістотнішою складовою громадянської ідентичності населення Російської Федерації. Спільність у розумінні історичного минулого необхідна задля забезпечення єдності багатонаціонального народу Росії”. Тобто, як і слід було очікувати, ані сумнівне теперішнє, ані, тим більше, туманне майбутнє єдності населення Росії не забезпечують. Лише історія, лише діди.

Тут же формулюється і надмета курсу в дусі “готтентотської моралі”: “Громадянин нашої країни повинен… формулювати та аргументовано відстоювати патріотичну позицію з проблем вітчизняної історії”.

І навпаки, різноманіття у поглядах на історію засуджується — в якості проблеми відзначається той факт, що “зберігається і навіть поглиблюється різнобій у підходах до відбору змісту, у трактуваннях та концепціях стосовно як історії Росії в цілому, так і багатьох актуальних проблем минулого”.

МГУ,_вид_с_воздуха
Московський державний університет імені М. В. ЛомоносоваФоо: wikipedia.org

З одного боку, концепція декларує правильні принципи викладання історії: науковість, зв’язок російської історії зі світовою, компаративістський підхід, поєднання національного та регіонального компоненту. Але з іншого — відтворює не просто державницький, але прямо великодержавний підхід. Ось кілька найбільш промовистих цитат:

“Курс історії покликаний сприяти розумінню студентством особливостей російського історичного розвитку на загальносвітовому тлі, оцінити внесок Росії у розвиток світової цивілізації, її роль у вирішенні великих міжнародних конфліктів, вплив у світовій політиці загалом” (і ані слова про розпалення Росією великих міжнародних конфліктів).

“На увагу заслуговують при цьому події у провідних країнах світу, в Європі, Азії, Америці та Африці, а також процеси у суміжних з Росією країнах, особливо тих, які входили раніше до її складу”(читається так, що не Україна і Росія входили до складу СРСР, а Україна входила до складу Росії).

“Необхідно приділити особливу увагу історичному досвіду будівництва російської державності на всіх його етапах” (держава — головний суб’єкт історії, а економіка, суспільство і культура — вторинні). 

“Географічні рамки курсу визначаються територією сучасної Російської Федерації, виходячи з простору, що перебував у складі Російської держави на той час, який вивчається. Для епохи давньої Русі це буде територія руських князівств, надалі територія Російської держави, Російської імперії, Радянського Союзу”, і далі: “При цьому слід мати на увазі історичну наступність російської державності, що бере початок від формування давньоруської держави на території Східної Європи” (таким чином за аксіому приймається “тисячолітня російська історія”, а Русь і СРСР беззастережно ототожнюються із Росією).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Короткий курс “Історії України” в Росії

“Упродовж всієї російської історії сильна центральна влада мала найважливіше значення для збереження національної державності” (от і “самодержавство” — безсоромна апологія авторитаризму і пропаганда ще одного строку Путіна).

«Розкриваючи проблеми та протиріччя вітчизняної історії, викладачам вишів необхідно уникати негативного ухилу та “очорнительства”, залишаючись на позиціях об’єктивності та історизму, відзначати переважно творчий характер діяльності Російської держави і народів, які її населяють» (незрозуміло, по-перше, що важливіше — зберігати об’єктивність чи уникати негативу, а по-друге, як знайти місце державним злочинам?).

“Спрямованість курсу формування російського патріотизму забезпечується пріоритетною увагою до героїчних сторінок боротьби Росії за свободу та незалежність проти іноземних загарбників, за забезпечення загальнонаціональних інтересів та безпеки” (почути про російську агресію годі й сподіватися).

Не обійшлося, нарешті, і без традиційного протиріччя. Так, “необхідно зробити акцент на багатонаціональному та поліконфесійному характері російської держави та соціуму на всьому історичному просторі” і зусиллях російських держав “з досягнення міжнаціонального миру та злагоди, взаємного впливу та взаємопроникнення культур” (особливо пікантно це читати після нещодавніх антисемітських заворушень). 

Але водночас “особлива увага в стандарті приділяється питанню ролі російського народу, російської мови та російської культури як у творенні російської державності, і у розвитку культури та освіти на всій території країни, забезпечення єдиного культурного простору, міжнаціонального спілкування та формування загальноросійської ідентичності” (а от і “народність”, як її розуміють сьогодні в РФ — всі народи у складі багатонаціонального народу Росії рівні, але російський народ рівніший).  

Нарешті, “наприкінці X ст. на Русі було прийнято християнство в його східному, православному варіанті, що зумовило шлях культурного розвитку країни” (ось і третій член “уварівської тріади”).

Памятник_Владимиру_Великому_(Москва)_в_день_открытия
Пам’ятник Володимиру Великому у МосквіФото: wikipedia.org

Очевидно, що для детального розбору 106 сторінок концепції тут нема місця, тож зосередимося на найяскравіших деталях та на найгучніших умовчаннях. Зазначу лише, що час до середини XVIII століття описаний набагато адекватніше, ніж можна було очікувати від такого документу. Так, трапляються звороти на кшталт “походи на Крим та набіги кримських ханів на російські землі” (як наш — так розвідник, як їхній — шпигун) чи “освоєння великих просторів Сибіру російськими землепрохідцями та селянами” (куди поділося слово “колонізація”?), але могло бути й гірше. Ба більше, події Хмельниччини описані словами “включення” та “приєднання” — жодних “возз’єднань”!

Але всьому доброму приходить кінець, і ось уже ліквідація Кримського ханства та депортація-геноцид ногайців ховаються за формулюванням “приєднання Північного Причорномор’я”. 

“За підсумками розділу Речі Посполитої Росія закріпила за собою переважно західно-російські землі, які у давнину входили до складу Русі та її князівств” (те, що не згадана боротьба поляків проти російської агресії, зрозуміло, але набагато гіршим виглядає оця “імперська телеологія”: Русь = Російська імперія, якою виправдовуються загарбання). 

“Уряд проводив виважену національну та конфесійну політику, націлену на забезпечення стабільності всередині імперії, зміцнення влади у центрі та на місцях, збереження миру у міжнаціональних відносинах” (православ’я — привілейована релігія, іслам – під обмеженнями, греко-католицька церква ліквідована, євреї скуті смугою осілості). 

“Глибокі зміни відбувалися на території новоприєднаного Північного Причорномор’я, яке отримало назву Новоросії… Формувався новий регіон із багатонаціональним населенням, чинником єдності та згуртування якого ставали російська мова та російська культура” (російська адміністрація — так, але не більше того; міста були середземноморськими «вавилонами» із пануючою французькою мовою, села — українськими та німецькими).

“Входження до складу Росії Молодшого та Середнього казахських жузів. Взаємини з калмиками, народами Північного Кавказу та Закавказзя” (це так м’яко про експансію, яка на третину збільшила розмір імперії; про жахіття Кавказької війни — ані слова).

Дві найважливіші фігури умовчання ХІХ століття — це кабальне становище селян після скасування кріпосного права та політика русифікації. Питання, що таке імперія і націоналізм, як взаємодіяли центр і окраїни — все є, польське повстання 1863 року згадане. А от про те, як станова імперія Романових перетворилася на імперію російського етносу — одна-єдина фраза: “Національна політика за царювання Алєксандра III (націоналізм, русифікація окраїн)” (як автори збиралися пояснити ріст національно-визвольних рухів, зокрема українського… правильно — ніяк).

Ну а опис ХХ і ХХІ століття, як і очікувалося, перетворився на відвертий панегірик Росії.

Ідея “Великої російської революції” 1917—1922 рр. — може бути. Але як можна було на п’яти сторінках навіть не заїкнутися про національні революції на околицях? УСРР згадана, а УНР — ні. 

В підсумку радянська історія явно підмінена російською: “Хоча формально засновниками цієї федеративної держави стали 4 рівноправні республіки — РСФРР, Українська, Білоруська та Закавказька СРР, насправді створення СРСР стало можливим у першу чергу завдяки зусиллям РСФРР. З того часу аж до розпаду Радянського Союзу 1991 р. саме Російська Федерація була становим хребтом союзної держави”.

Коренізація оголошена помилковою: “При її реалізації не завжди вдавалося дотримуватися балансу між курсом на розвиток національних культур та принципами інтернаціоналізму. Багато в чому вона торкнулася земель, на яких проживало переважно російське населення, як, наприклад, на території Донбасу, Новоросії та інших областях, які волюнтаристським рішенням були приєднані до України” (формулювання з 50-х рр. застосоване до 20-х, але оцініть стиль!). «У здійсненні “коренізації” мали місце прояви формалізму, а її результати нерідко призводили до нав’язування людям чужих їм культури, мови, ідентичності» (про русифікацію в імперську чи радянську добу такого не почути).

Про штучні причини “масового голоду в СРСР 1932—1933 рр.” — мовчок. Добре, що хоч масові репресії не виправдовують потребами індустріалізації, а пишуть про “сталінський соціалізм” як “диктатуру вождя”.

Неочікуваною новацію виглядає перенесення “фактичного початку” Другої світової на 7 липня 1937 року — день японського повномасштабного вторгнення в Китай. Пакт Молотова-Ріббентропа згаданий, але не пояснений. Вторгнення радянських військ в Східну Європу в 1939-1940 рр. замасковано під “Приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусії, а також Бессарабії та прибалтійських республік”.

171453
Підписання пакту Молотова-Ріббентропа. 23 серпня 1939 рокуФото: wikipedia.org

Про співпрацю Москви і Берліна 1939—1941 рр. ані слова, зате є фраза: “Неспроможність звинувачень СРСР у рівній відповідальності з Німеччиною за розв’язання війни”. І далі: “Велика Вітчизняна війна — ключова складова всієї Другої світової війни (1 вересня 1939 — 2 вересня 1945 р.), в якій СРСР був у складі Антигітлерівської коаліції. Однак насамперед саме від подій на радянсько-німецькому фронті залежав результат Другої світової війни”. Міряння горами трупів СРСР зі США та Великою Британією теж в наявності.

Причини провалу “Барбаросси” подані цілком в дусі агітпропу: “Тільки спільними героїчними зусиллями фронту та тилу, згуртувавшись навколо керівництва країни та мобілізувавши всі ресурси, ворога вдалося зупинити” (ох вже це згуртування!). А от причини поразок влітку-восени 1941 року взагалі проігноровані.

“Жертвами геноциду мали стати не лише євреї та цигани” (а потім питають, звідки антисемітизм).

Нарешті, дісталося і українцям: “Спроби українських націоналістів налагодити співпрацю з гітлерівською адміністрацією” (єдине формулювання такого роду про 1941 рік). І далі:“Співпраця з гітлерівцями різних колаборантів. Власов та власівці. Національні формування. ОУН-УПА. Загони СС із народів Прибалтики”. А от повоєнні національні підпілля проігноровані.

Опис доби “відлиги” і “застою” — конгломерат взаємовиключних параграфів. От “СРСР досяг своєї могутності: країна багато в чому подолала політичні наслідки сталінізму (особиста диктатура, масові політичні репресії, ГУЛАГ та ін.)”, а за кілька абзаців: “небажання позбавлятися застарілих ідеологічних догм стали помітно впливати на ситуацію в країні… Догматизм та формалізм був характерний для ідеологічної сфери. У країні все вирішувала партія та номенклатура, а реальна роль Рад та їхніх депутатів, всупереч Конституції, зводилася до мінімуму”.

Або: “Успішно розвивалася економіка, доходи від якої прямували на підвищення добробуту населення та на соціальні програми. Полиці магазинів наповнилися, принаймні, базовими товарами та продуктами”. І майже поруч: “Пробуксування економіки було пов’язане з вичерпанням її мобілізаційної моделі та екстенсивних можливостей, невисокою продуктивністю праці, відторгненням підприємствами технологічних інновацій та ін. Великі нарікання громадян викликала ситуація у сфері споживання, де дефіцит одних товарів сусідив з затоварюванням речей, які не користувалися попитом”.

Берлінська та Карибська криза згадані, а Будапешт-1956 і Прага-1968 — ні. Дисиденти і неформали згадані, а Новочеркаськ-1962 — ні. Вторгнення в Афганістан згадане, Чорнобильська катастрофа — ні. 

Ще більш передбачуваним є опис наших часів. Михайло Горбачов запустив реформи “без всебічного врахування наслідків”, в результаті уряд “став втрачати контроль” над ситуацією в країні”. Далі — “війна законів”, “парад суверенітетів” і Боріс Єльцин, який “підштовхнув прискорення відцентрових тенденцій”, що призвело до “руйнування не тільки радянської політичної та економічної системи, а й основ державності” (читай: СРСР = Росія). 

Дісталося на горіхи Горбачову і за “односторонні поступки” в справі об’єднання Німеччини та виведення російських військ з Європи. “У ході переговорів про об’єднання Німеччини в 1990 р. Президенту СРСР М. С. Горбачову було обіцяно, що НАТО не буде розширюватися на схід від кордонів єдиної Німеччини. Однак ці усні обіцянки не були зодягнені у форму міжнародних угод, що дало підставу західним лідерам удати, що їх не існувало” (конспірологія + ресентимент).

Розпуск СРСР суперечив “союзному законодавству, референдуму березня 1991 р. про збереження СРСР та міжнародним актам про неподільність повоєнних кордонів” (просто маячня). 

Не шкодує концепція чорних фарб для 90-х років. В цілому справедливо були розкритиковані і реформи на кшталт залогових аукціонів, і розстріл парламенту, і формування олігархії. Однак щонайменше безглуздим є опис Чеченської війни: “Чечня у 1990-х pp. стала притулком міжнародного тероризму та криміналу, у ній не діяли російські закони. Це стало підставою для проведення кількох військових операцій для нормалізації життя та відновлення конституційного ладу” (про боротьбу чеченців за незалежність згадувати просто небезпечно).

Зате щойно Владімір Путін прийшов до влади, так зразу все пішло на лад: “Вдалося зміцнити вертикаль влади та цілісність країни, підвищити ефективність управління. Регіональні закони були приведені у відповідність до загальноросійських… Було покінчено з олігархічними кланами, які втручалися в політику… Встановлення миру у Чечні сприяло стабілізації ситуації як на Північному Кавказі, а й у Росії загалом… Рівень доходів росіян у 2000-ті роки вдалося підвищити в середньому у 2-3 рази” (майже тими самими словами описувалося встановлення сталінської диктатури, але цього разу автори концепції в захваті).

В міжнародній політиці Росія знову відігравала роль жертви: “Велику тривогу викликало ускладнення міжнародної обстановки, відмова США та НАТО визнавати національні інтереси Росії, та проведений американським керівництвом курс на побудову однополярного світу. Особливу небезпеку для Росії становило розширення НАТО та його військової інфраструктури на Схід… Неодноразові пропозиції Росії щодо проведення переговорів, у ході яких мають бути враховано та її національні інтереси, а також попередження про наявність “червоних ліній”, порушення яких змусить Росію вжити у відповідь заходи, були проігноровані” (про російські вторгнення в Придністров’я та Абхазію — мовчок). У війні 2008 року, зрозуміло, винною оголошена Грузія, чиї сили були “навчені та підбурені” НАТО.

Ну і жодного здивування не викликає абзац про Україну: «У 2014 р. після антиконституційного перевороту у Києві жителі Кримського півострова проголосували за його входження до складу РФ. Ще одне вогнище напруженості біля російських кордонів виникло у зв’язку з військовими діями київського режиму проти проголошених у 2014 р. Донецької та Луганської Народної Республіки. Укладені за участі Росії з метою мирного вирішення цього конфлікту “Мінські угоди” 2014-2015 р. були торпедовані київським режимом та країнами Заходу. Ситуація в Україні, керівництво якої перетворило її на “анти-Росію” та за допомогою НАТО готувалося до “повернення Криму та Донбасу”, призвела до неминучості проведення у 2022 р. Росією спеціальної воєнної операції» (це вже обговорювалося стільки разів, що не варто й повторюватися).

В кінцевому підсумку мова не йде про переосмислення російської історії у вишах (попри багато справді вдалих моментів в описах ХІХ—XVII століть, державоцентрична парадигма залишилася недоторканою). Реальна мета запровадження нової єдиної концепції у вишах — легітимізація путінського авторитаризму та виправдання агресії проти України. На жаль, у поєднанні зі багатьма іншими заходами в школах і вишах, цей наступ пропаганди на свідомість молодих росіян обіцяє бути ефективним.

До теми:

РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МІФ І ВІЙНА РОСІЇ В УКРАЇНІ – Др. Володимир Іваненко

КОРОТКО ПРО ПРИРОДУ ВІЙНИ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ – УСІМ | UWIN