Я розумію, що цей пост нічого не змінить, але не можу його не написати. Крим НЕ був переданий до складу УРСР 19 лютого 1954 року указом президії ВС СССР.
Тезу про указ розганяє російська пропаганда з метою підважити легітимність української влади над півостровом, а в Києві бездумно повторюють. Тому що, на жаль, президія дійсно не мала повноважень своїми указами вирішувати такі питання – це була компетенція парламенту в цілому.
Саме тому ВС СССР 26 квітня 1954 року ухвалив два закони: один спеціальний «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР» і один загальний про внесення змін до конституції СССР.
А 12 травня 1954 року ці закони були надруковані у № 10 (804) «Ведомостей Верховного Совета СССР» і, відповідно до тодішнього законодавства, набули чинності. Саме тому, якщо і відзначати день передачі Криму, то не 19 лютого, а 12 травня. А ще краще скасувати всі радянські дні та святкувати дату майбутнього визволення!
Отже:
1) Крим був переданий УРСР абсолютно законно в ході піврічного процесу
2) Формально сталося це не 19 лютого, а 12 травня 1954 року
3) А Хрущов ні в чім не винуват!
Сергій Громенко
З коментарів:
Геннадій Єфіменко: І навпаки. Передачу Шахт і Таганрогу у 1925 р. від України до Росії санкціонувала лише президія ЦВК СССР — тодішнього аналога президії ВС СССР.
Від Українського Університетського Клубу:
Історики навіть не згадують, як взагалі без рішень ЦВК СРСР Сталін відрізав від України цілі області й передав до складу РФ, а потім упродовж кількох років провів «паспортизацію», переписавши понад 20 (двадцять) мільйонів українців русскімі. І сталося це якраз під час Голодомору 1932–1933 років.
* * *
Мені в приват надіслав свій відгук на нашу публікацію історик Г. Єфіменко. Ось що він пише:
“Історики навіть не згадують, як взагалі без рішень ЦВК СРСР Сталін відрізав від України цілі області й передав до складу РФ, а потім упродовж кількох років провів «паспортизацію», переписавши понад 20 (двадцять) мільйонів українців русскімі. І сталося це якраз під час Голодомору 1932–1933 років.” Звичайно, історики таке не згадують. Бо про таке “Сталін відрізав від України цілі області й передав до складу РФ” чи “переписавши понад 20 (двадцять) мільйонів українців русскімі” пишуть або неуки, або українофоби”. Бо якщо історик напише таку бздуру, то його вже надалі не можна називати істориком. А от про реальні проблеми з кордонами, з забороною називатися українцями на певних територіях, не кажучи вже про Голодомор чи паспортизацію, історики. звичайно, пишуть. Якщо Ви того не знаєте — то це ж таки Ваша проблема, хіба не так?»
Пан Єфіменко, нахамивши («неуки», «українофоби», «бздура») мені, тут же забарикадувався, і я не зміг відповісти йому приватно. Тому роблю це публічно, тим більше, що мені як неісторикові за фахом, але як ученому, який перелопатив гори архівних матеріалів обговорюваного професійним істориком періоду є що сказати і самому Єфіменкові, і іншим історикам України, які продовжують досліджувати історію радянської України радянськими ж методами.
Це вже не вперше, коли історик Єфіменко сердиться чомусь саме на мене, в даному випадку чіпляючись до виразно публіцистичної форми в коментарі від Українського Університетського Клубу (див. вище).
Нагадаю, що роки тому, коли Г. Єфіменко був ще російськомовним науковцем, а його спроби писати українською кишіли численними мовними огріхами, я закидав історикові його вірність радянській історичній традиції. Передусім — у поглядах на Голодомор.
Пройшли роки, і наш історик почав помітно українізуватися, зокрема — й концептуально щодо поглядів на Голодомор. Це мене порадувало, хоч у щирості трансформації пана Єфіменка продовжував сумніватися.
Що мене вражає в історичних студіях Г. Єфіменка, так це те, що головною джерельною базою для вивчення історії радянської України як були, так і залишаються радянські, більшовицькі й компартійні періодичні видання — переважно газети. На другому місці стоять архіви органів радянської влади та компартії.
Схоже, що нашого історика просто не цікавлять альтернативні джерела інформації, зокрема — періодика, архіви, спогади, листування учених і діячів культури відповідного періоду.
Пригадую, як Єфіменко увʼязався в дискусію щодо українського правопису 1929 року, уперто захищаючи провідну роль у ньому Миколи Скрипника. Я тоді радив йому піти в архів НАНУ й підняти фонд Правописної та Термінологічної комісій ВУАН, очолюваних академіком Агатангелом Кримським. Не пішов, не поцікавився — так і залишився при своїй радянській думці.
Торік на сайті УСІМ ми опублікували добірку матеріалів, у яких обговорювалася ситуація із зміною керівництва національного музею Голодомору. У тій добірці був і запис самого Г. Єфіменка. Я скинув йому в приват до відома посилання на ту публікацію. Ось що він мені тоді відповів:
«З якою метою Ви мені антиукраїнське іпсо пропонуєте? Вам без цього — ніяк?»
І це — науковий співробітник українського академічного інституту, який не знає і напевно не хоче знати, що до 1932 року викладання у Воронезькому та Ростовському університетах велося українською мовою, що в областях, які відійшли до РФ людей насильно переписували русскімі і т.ін.
Про це все, звичайно, ви не прочитаєте в більшовицьких газетах та журналах 1920–1930-х років. Але про це можна довідатися з листів українських учених і культурних діячів, які збереглися в архівах. Про це можна було почути на власні вуха від людей з відповідних регіонів. Я особисто знав воронежця Солодовника, родину якого примусово переписали на Солодовников. У мене був однокурсник з Ростова-на-Дону Макушенко, родину якого було примусово переписано на Макушенков…
Шкода, що у четвертому десятилітті незалежності України доводиться мати справу з «учоними», які свято «блюдуть» радянську традицію, причому привласнюючи собі право називатися проукраїнськими, а всіх, хто не є їхніми однодумцями, обзивати «українофобами» й агентами «антиукраїнського іпсо».